1. Партнер. Магічна угода.

Еліанора Вальдестріс стояла на краю скелі, спостерігаючи за хаосом, який вирував під нею. Вітер різав обличчя, роздуваючи її темне, майже чорне волосся, а над головою пролітали хижі істоти-птахи з іншого світу, що звався Нілдраріс. Ніяка наука не пояснювала, але факт - істоти-птахи були єдиними, хто міг легко перетинати світи не відкриваючи порталів. 

Вдалині виднілося місто Веалус, примітивно названо в честь цього світу, де панував імператор Німріан. Вогні його палацу блищали навіть звідси, крізь туман і завіси хмар, вказуючи на могутність та розкіш, яку так важко було досягти.

Еліанора була не новачком у таких подорожах. Світ, у якому вона зараз перебувала, був лише черговою зупинкою на її нескінченному шляху. Вона давно втратила відчуття дому. Для неї він був там, де вона знаходила нагоду заробити, вижити або втекти. Та цього разу все було інакше. Цього разу нагорода була варта ризику – два могутні артефакти, що дозволять їй покинути назавжди життя втеч та переслідувань.

"Набридло," – подумала вона, притискаючи до грудей старий амулет, що залишився від матері. "Вічні втечі. Вічні компроміси. Цього разу я зможу все змінити!"

Вона зітхнула й відвернулася від краєвиду, спускаючись вниз по стежці, що вела до міста. Завтра вона почне свою операцію. Якщо все піде за планом, до кінця тижня артефакти будуть у неї. А якщо ні...

"Тоді буде ще одна втеча," – усміхнулася вона гірко, відчуваючи холодний подих вітру на своїй шиї.

По дорозі до Веалуса, Еліанора думала про все, що їй потрібно зробити. Імператор Німріан тримав артефакти у своєму палаці, і до них не було легко дістатися. 

"Цього разу", — подумала вона, "я не буде сама!" 

У неї був план, і вона знала, що може знайти підтримку у світі Аодам, де злодії та найманці були готові допомогти за певну ціну. І цінна не завжди полягала саме в золотих монетах. 

Еліанора знову зосередилася, і її обличчя прийняло рішучий вираз. Цього разу вона не просто мандрівниця між світами; цього разу вона мала намір стати господинею своєї долі.

Вона зосередилася на енергії яка почала вирувати в її руках. Їй необхідно було заручитися союзником для своєї небезпечної місії. Набравши повітря, вона сконцентрувалася на магії, відчуваючи, як енергія починає рухатися. Еліанора закрила очі, візуалізуючи шлях, який веде до Аодам.

— Відкрийся, — прошептала вона, відчуваючи, як магія, яку вона вивільнила почала світитися яскравим синім світлом. 

Потужна хвиля магії різко спалахнула, і в повітрі почали формуватися віхи, які поступово перетворювалися на світловий портал. Коли в повітрі буквально заспівала магія, у центрі її зору, з’явилася мерехтлива діра, через яку видно було затишний і темний світ Аодам. Еліанора ступила через портал, відчуваючи, як її поглинає світло. Пісня скінчилась і за нею зник відчинений портал.

Увечері, в одній з підпільних таверн на околиці міста, Еліанора знайшла себе серед п’янких ароматів і шепоту злочинців. Найманці тут голосно не розмовляли. У кутку, при слабкому світлі, вона побачила Даріаса Лейстера. Він сидів за далеким столом, один, граючи срібною монетою між пальцями випиваючи склянку рому. Його очі, що нагадували холодну сталь, не підійнялись на неї навіть тоді, коли вона сіла поруч.

— Ти Даріас Лейстер? — запитала вона, ковзаючи поглядом по його широких плечах і гострому профілю.

Даріас був високого зросту, а його атлетична статура надавала йому враження кремезності. Його плечі були широкими, а мускулисті руки результатом бойових мистецтв, про які ходили різні чутки. Темне волосся, що спадало на лоб, підкреслювало його риси обличчя, а грубі щелепи надавали йому вигляду, який одночасно був привабливим і небезпечним. Його срібні очі, схожі на глибокі вирви, світлішали на фоні його смаглявої шкіри. Даріас завжди носив простий, але добре скроєний одяг - шкіряний жилет, що облягав його торс, підкреслюючи м'язи, і темні штани, які не заважали рухам. На поясі демонстративно висіли кілька ножів.

Еліанора відчула, як у повітрі витала напруга, і це лише додавало йому чарівності. Він був не просто злодієм або найманцем; він був справжнім фахівцем своєї справи. І тільки тому, він був їй потрібен.

— Залежить від того, хто питає, — відповів він, не зупиняючи рух монети.

— Даріас, — спокійно почала Еліанора, спостерігаючи за його постаттю. — Мене звуть Еліанора Вальдестріс. Я тут не для порожніх теревень. У мене є справа, яка може зацікавити тебе.

— Чому я маю слухати тебе? — Лейстер нарешті підняв очі, і вони зустрілися поглядами.

Його погляд був виваженим, ніби він намагався зрозуміти, що криється за її словами. В її зелених очах було забагато впевненості.

Даріас, не відриваючи погляду від монети, злегка усміхнувся.

— Бо тебе це також зацікавить. Мені потрібна твоя допомога.

Вальдестріс була значно нижчого росту, і в порівняні з ним, здавалася худорлявою та крихкою, хоча свою статуру вона завжди ховала за плащем. Інколи одягала навіть маску, яка приховувала її вилиці, повні губи, ніс, лишаючи на видноті виключно очі, що мали мигдалеподібну форму.

— А що ти можеш запропонувати в обмін? — запитав він, і в його голосі навіть натяку не було на прихильність.

— Артефакти, які можуть змінити нашу долю, — пошепки вимовила Еліанора намагаючись привернути його увагу. Вона усвідомлювала, що варто розповісти йому про свою мету хоча б частину правди. — Я планую викрасти два могутні артефакти з палацу Німріана.