Глава 28

Орлан зривається з плеча, пікірує на відьму, та закриває голову руками. Птах клює куди потрапить, чужа кров викликає хвилю по всьому моєму тілу. Перстень стискає палець, до ранку б дотерпіти. Бо весь експеримент з орланом провалю.

– Максе! – знову репетує невпізнана, але троль не реагує. Чи то напрацювався, чи то «заспокоїла» добре. Чи то – злякався?!

Думаю, як би так її схопити, та на жеребця закинути. Бо ще чинитиме опір, звалимося разом до демонів! Та й обод не знаю, чи витримає.

Орлан відривається, злітає вгору. Поки роздумую, Ципа раптом розвертається і з усіх ніг кидається навтьоки. Ох і прудка, а немолода ж!

Темно, видно погано, швидко губиться за деревами. Ніяк не вирішу, чи наздоганяти, чи ну її до дідька, Леонтія з Тедором покличу, та вдень все прочешемо? Не попасти б у пастку яку.

Підбавляю ободу трохи світла, оглядаю галявину, сплячий валун. Так і здається, ніби сопить та хропе, ось-ось крутитися почне.

Орлан опускається на плече, впивається пазурами. Легкий став, втрачає матеріальність. Чи то відьомська кров не на користь, чи то сил поки ще не вистачає. Потрібно його до Джерела повертати, вже там-то будь-який непотреб в енергію переробить.

Проїжджаю трохи вперед, але Ципи не видно, а обод показує, що мало часу залишилося. Ну і дідько з нею, розвертаюся, злітаю з розгону. Хоч би додому встигнути, а не галопом півдороги скакати.

На диво встигаю, обод поступово слабшає та знижує, але остаточно відмовляє всього за пару миль. Поки долаю їх по землі, розмірковую, чи не доведеться біля стін власного будинку ночувати.

Але на мене чекають, у надбрамній вежі світло горить, піший місток опускається – великого для одного коня ніхто не тягатиме, і правильно. Ех, не залишився мій нічний політ непоміченим. Та кому яка справа, я хазяїн, куди хочу, туди лечу! І коли!

Хлопчиська-конюхи сплять давно, розсідлую жеребця сам, мимохідь перевіряю – Сандри з Южеллю вже немає. Хтось із хлопців Тедора заглядає, питати прямо не ризикує, але так, мовчазну увагу надає – мовляв, якщо треба, ми тут, хазяїне.

– Командира зранку до мене, – наказую. – Справа є. Підозрюваних не спокушати, так усім і передай. Не те одружу, знатимете.

– Кого? – уточнює хлопець.

– Усіх! – лякаю. – Без розбору!

Здається, загроза діє, принаймні стражник киває серйозно і бачу, що наказ передасть. От і добре. Сподіваюся. Може, краще хай сестер гарнізон розважає, бо знову мені доведеться? І як із ними з усіма впоратися?!

Іду в кімнати рахівника, що Леонтій займає. Стукаю, та тільки Неллі і бужу – її двері якраз неподалік. Виходить, кутаючись у шаль, мружиться підсліпувато – окуляри спросоння не одягла.

– Джаресе! – сплескує руками. – Ти чого не спиш?

– Не спиться! – гаркаю. – Леонтій не з'являвся?

– Не знаю, не бачила...

– Гаразд, – бурчу, – до завтра почекає. Відпочивай, я також піду.

Поспішаю до себе, не слухаючи голосіння Неллі. От же потрапив, вирішить ще, що недопильнувала, та нагляд свій строгий посилить. Замикаюся, доки ніхто турбувати не надумав, хоч засторогу вішай – зайнятий хазяїн, не відволікати! І адже півроку не відволікали, навшпиньки ходили! Тьху!

Вже в ліжку раптом стріляє думка.

– Даррене! – гукаю, аж підскакую. Кинджальчик з тумбочки беру, палець проколюю.

Дух являється похмуро, позіхає на весь примарний рот:

– Чого волаєш? – тягне ліниво.

Випендрюється, не сплять духи, без тіла і потреби відпадають. Тому не реагую, мені, на відміну від нього, і хочеться, і давно час. Бризкаю краплею крові: вірна потрібна відповідь.

– Розповідай, Бетті – твоя сестра? Заслана?

– Ні-а, – зневажливо озивається той, вишкірюється радісно, ажно зуби сяють, даремно, що напівпрозорі.

– А якого тоді Дверями користується? – обурююся, ні, ну що за пакість така! Адже ніби вірна відповідь в голову приходить, а все одно не та!

– А ти в неї спитай! – ірже, гад. Мало того, що казна-де, так ще й німа! Ну, засранець!

– Я в тебе питаю! – ричу.

Здається, починаю шкодувати, що прив'язав його до фортеці. Взяти б із собою на конклав, та біля Артефакта Правди розпитати б... Потай від інших Едінгів, звичайно.

– А я про неї знаю тільки, що в твоїй хаті п'ять років як приблудилася. Немічними недоумкуватими каліками не цікавлюся, вибач. Вони по твоїй частині, нормальних жінок не приваблюєш, навіть із Джерелом. І за яким тобі таке велике ліжко?

– Пішов... виродку! – гаркаю, дух розчиняється. Ще за хвилину розчиняється його глумливий регіт.

Відкидаюсь на подушки, дивлюся в стелю. І правий же, гаденя. Навіть якби не завадили, невже Аші погодилася б скрасити... гм... А до демона їх усіх!

Прокидаюся, ще й на світ не зазоріло, – залишок ночі ворочався, Ципу, її ріпку, розгледіти намагався, та Аші в безмежних просторах ліжка намацати. Все думаю, чи була б вона тут, якби не попередив, що без претензій на Джерело?