Глава 27

Не спиться. Елементаль кігтями вчепилася, крові набирається. Погладжую під шийкою. Шрам, його ріпку, свербить, хто не знає вирішить ще, ніби в непристойному місці чешу. Хоча нема кому, один я в експериментаріумі.

По центру невеликий фонтан на кшталт питного облаштований, куди вихід Джерела виведено, а довкола прилади, переважно батьківські. Чи ті, що сам конструював, чи ті, які привозив казна-звідки.

Після розмови з Аші все думаю, що ніколи не бував у батьківському світі. І про Бетті ще. Леонтій пішов, а я голову ламаю.

Не повинні Двері відчинятися в моїй фортеці! Або Едінги давно б усім гуртом завалилися. Я ж закрив від них, геть-чисто. А від неврахованих дітей ні, чи що? То ж наче по крові закрив. Чи у Бетті кров особлива?

Фонтан вирує, Джерело незадоволене чужорідним втручанням, ніяк не заспокоїться. Тереблю перстень на пальці, не можу вирішити, як краще вжити. Була б сила в нормі, може, вже давно б з'ясував, як Бетті відкрити примудрилася та куди втекла. А так – залишається лише безсила лють.

Чурбан, що оселився в мені після зриву ініціації, ні чорта не відчуває, все наосліп та навпомацки!

Я же вже згадував, що, в шостих, ця мерзота, яка тепер духом по моєму дому блукає, тільки сюди забрести не може – Джерело не пускає, ані в головну залу, ані в експериментаріум... Так от, що ця погань ельфоподібна зірвала мені ініціацію на повноліття?

Не казав? Ну, дітей зазвичай до родової сили з народження долучають, по крові звісно, та тільки там лише дещиця доступна. Дітям, чи знаєте, краще силу одразу всю в руки не давати.

А вже я-то взагалі легко вправлявся, навіть умовляв батьків провести ініціацію раніше, ніж у двадцять два. А цей м... мерзенний засранець з'явився якраз до ритуалу, репетував, мовляв я його Тінну знечестив і його разом з нею, на дуель викликав.

Вже не знаю, що він там витворив, але сили збісилися... після того, як він Двері демону відчинив. Хоча, ні, пізніше. Адже я встиг його ще заклинанням зв'язати, духом залишити. Його власні Двері до його власної рідні майже зламав. Майже дістав тварюк ельфоподібних.

Неясно пам'ятаю, тільки лють і біль. І оскаженіле Джерело, наче хто чужий черпнув з нього.

Все, до дідька тяжкі спогади, користі від них нуль, тільки в душі саднить та ниє. Багато чого тоді сталося. Все, що міг, Леонтій давно вже випитав та з'ясував, а не допомогло.

Пізно, далеко за північ. Пошуковика немає, вже й не дочекаюся, мабуть. І з Аші вечір провести не вдалося. І руки свербять.

Є серед знайдених у скриньці один маленький півгодинний обід – карету не подужає, верхи до столиці лише в один бік. Чи то тренувальний, чи то залишок, так відразу не відрізниш, коли сила не підкоряється.

– Ну що, птах, пішли працювати, – підводжусь. Орлан дивиться зацікавлено. – Мені сподобалося, як ти на Макса пікірував. Вчитися будемо, не дарма ж вампириш мене вже котрий місяць. Час і повертати вкладене.

Елементаль не заперечує, стискає міцніше плече.

Виходимо у стайні. Наближаюся до коня, що батько на день народження подарував. Я тебе зовсім закинув, вибач. Не до того було. Та й ні до чого.

Дратуюсь, нема чого в минулому копошитися! Що було, то загуло, а тепер від ворогів захиститися треба та силу повернути!

Сідлаю, раптом чую немов приглушену суперечку. Цієї пори?! Голоси наче жіночі, не розбереш. Пересаджую орлана на луку сідла, тихо йду на звуки.

Біля стайні дві дівочі постаті в плащах ледь вгадуються у світлі, що ллється з віконця.

– ... він не знає! – яро шепоче одна.

– Ти б краще за служницею стежила! – нарікає друга. Це за якою, цікаво?! Прислухаюся, намагаюся не шуміти.

– Сестра не дає! – обурена одповідь у відповідь.

Вже не знаю, що й думати, чи дослухати, чи одразу забрати на розбір. Та дівчата підвищують градус суперечки, разом із чим росте і тон:

– Татусь зовсім озвіріє! – наводить довід перша. – З ким попало кокетуєш та...

– А кокетувати можна лише до Владики? – відбивається друга.

Впізнаю Южель із Сандрою. Треба ж!

– Що не спиться? – питаю.

Фігури хором підстрибують, обертаються.

– Хазяїне! – пищить Сандра, тільки що не непритомніючи.

– Та ось! – обурюється Южель. – Ваші солдати дівчину невинну спокусити удумали, а вона тільки очима і плескає, бо нема чим більше!

– Ну не вухами ж, – заступаюся за Сандру.

– Мізками! – сердиться Южель.

– А мізками все проляскаєш, – заперечує Сандра.

– Може, вона теж наворожила чого? – припускаю. Южель якось підозріло червоніє, навіть у півтемряві помітно.

– Та чого вона там наворожила! Пообіцяв одружитися, тут же й побігла! Ви б приструнили свій гарнізон, хазяїне!

– Він не такий! – слабо заперечує Сандра.

– Гарнізон? – уточнюю.

– Поки вона у вашому домі живе, ви за неї відповідаєте! – наполягає Южель. – Батька виставили, за дівчинкою приглянути нема кому!