Глава 22

До столиці летимо невидимими, а у неї традиційно в'їжджаємо землею. Собор Конклава – найграндіозніша, мабуть, і найвишуканіша споруда Алабара. Окрім залу конклаву, бібліотеки – напевно, найповнішої у всьому світі, – і таємного архіву, в ньому також є кабінети кожного з Владик.

У нашому я після загибелі батьків ще не бував. Але рано чи пізно доведеться і туди зайти. Чому б не сьогодні?

Домовляємося з Леонтієм, коли йому на мене чекати, після чого він їде у своїх справах. Тонку чорну маску на пів-обличчя надів, теж страшно виглядає, та не так, як потворний шрам.

А я входжу у високі стрілчасті двері. Все, як зсередини, так і зовні, прикрашене ліпниною, для кожного з Владик є власна башта зі шпилем. Для Хранителів просто апартаменти трохи нижче рівнем.

Треба ж, підйомник відремонтували. Коли я був тут останнього разу, він не працював і Владики, пам'ятається, все вирішували, чи витрачати на нього стільки магічної сили. Але піднятися пішки на таку висоту, скажу я вам, заняття не з простих. Особливо комусь на кшталт Владики Колодязя.

Проходжу до центру величезного холу зі стрілчастими вітражами вікон. У мене ще чверть години, якраз зайти до себе. Відкритий підйомник, обгороджений лише магічним павутинням, опускається, поки що пусто. Нікого.

Владики люблять приходити хвилина у хвилину – не запізнюватися, але й не чекати. Цілком можливо, деякі якраз у своїх кабінетах і пересиджують.

Підйомник  доставляє в невеликий хол нагорі, на передостанньому рівні. Звідти розходяться дев'ятнадцять дверей. Все, як я пам'ятаю, тільки біля вітража в торці видніється жіночий силует.

Щось у ньому здається невловимо знайомим, але проти світла погано видно. Підходжу ближче, придивляюся. Це точно ніхто з Владичиць, а отже, висновок напрошується сам собою.

Сюди може потрапити лише хтось із нас. Як у будівлю – до бібліотеки окремий вхід – так і на цей рівень. І підйомник ні для кого іншого працювати не став би. Втім, з такою фігурою, можливо, у неї сходи у фаворі. Та й не змусиш наших Владичиць вбратися на конклав по-чоловічому, у штани. Це для них поле битви вбраннями, гірше за бал.

Дівчина обертається, відчувши чи почувши. На мить злітають локони трохи нижче плечей. Сподіваюся, я не схожий на захопленого молодика. Зводжу про всяк випадок брови.

– Еріє? – питаю.

Усміхається. І в усмішці теж щось знайоме. І в зелених очах. Де я міг її бачити? Коли? Це добре, напевно, зустрітися ось так, скласти власну думку. А заінтригований я вже давно та міцно.

– Джарес Тодан? – повертає легкий уклін.

– Багато чув, – простягаю руку.

– Я теж, – стискує холодними пальчиками. Хвилюється?

– Чекаєш кого? – цікавлюся. Не найзручніше місце обрала.

Ерія обдаровує чарівною посмішкою, зупиняється поглядом на фінгалі, але вдає, ніби так і треба. Я теж, а що ще вдавати-но?!

– Вони мене заблокували. Не можу потрапити до кімнат Часу. Минулого разу вільно пройшла, а тут... Владики постаралися, мабуть.

– Завжди вони стараються, де не треба, – бурчу. Ерія посміхається. – Заходь у гості? – запрошую.

– Із задоволенням!

– Тільки я сам у себе не був кілька місяців, гадки не маю, що там.

– Чому?

– Так вийшло, – не люблю дурних питань. Перстень трохи стискає палець. Швидко цього разу.

– Пилу я не боюся, – запевняє. – Навряд чи там щось страшніше.

– Павуки? – пропоную.

– Милі створіння.

– О, ти не бачила окремих екземплярів! – хмикаю, наближаючись до своїх дверей.

Кладу руку на камінь збоку. Той підозріло замислюється – вже вирішую, чи не заблокували й мене?! Хоча, при живому мені, таке неможливо. Це по лінії Дональда всі прямі родичі мертві, а передача спадщини – справа тонка і складна.

Камінь згідно поскрипує і, нарешті, дозволяє відкрити механізм.

Пропускаю Ерію вперед, на вузькі ковані сходи, що ведуть до моєї вежі. Сам слідом шкутильгаю. І не таке вже чоловіче в неї вбрання, он як спокусливо все обтягує, точно по фігурі.

– Верхом їхала? – цікавлюся.

– Летіла.

– На помелі?

Ерія обертається, відповідає посмішкою – мовляв, жарт визнала, а правду не скажу. І нехай, постараюся підглянути.

Заходимо до кабінету. На самий верх, у потаємний рівень її, звичайно, кликати не стану. Хоча, як мені відомо, батьки нічого цінного там не тримали – чай, не вдома, не під захистом Джерела. Втім, може ж лежати пара ободів? Чи ще що? І чому я раніше не подумав! І навіщо покликав шпигунку?

Дівчина оглядається, наближається до посірілого від пилу, а колись червоного дивана. Робить якийсь знак рукою, шепоче кілька слів, дме – і диван стає кришталево чистим, яким, мабуть, не був останні кілька десятків років.

– Штучки з арсеналу Часу? – питаю.

– Звичайна побутова магія, яка потрібна кожній самостійній дівчині. Не обтяженій гарнізоном служниць. Та й власним будинком у принципі.