Глава 12

– Щоб так сталося.

– Ти вибачаєшся? – дивлюсь на неї.

Гордовитий профіль і не думає нахилитися хоч на дюйм, в очах ані краплі каяття.

– Мабуть... хоч і не відчуваю за собою провини.

– Не відчуваєш? – удома давно б люстри дзеленчали та побілка сипалася, а може вже й шматки стелі. Але перстень стримує, виморожує всі пориви сили. – Ти обманювала нас обох!

– Я по-своєму любила вас обох. Не могла обрати.

– А зараз дуриш себе. Чи знов мене?

– А коли обрала, ти з моїм вибором не змирився.

– Я-то змирився, – криво посміхаюся. – Це Рен приперся до мене в день...

Різко обриваю себе. Минули часи, коли мені хотілося ділитися з тобою потаємним.

– Де він, Джаре? – питає тихо. – Це правда, що...

– Ні на йоту не змінилася, брехлива тварюка. Поняття не маю, де ваш дорогоцінний Рен. І можеш передати тій падлюці, яка так і не стала твоєю свекрухою, щоб припинила підсилати до мене дівок, після тебе мені вже ніяка не страшна.

– Навіщо ти так? – сині очі наливаються сльозами.

Раніше мене це проймало до п'ят, але тепер окульгав за всіма параметрами. Не проймає.

– На мить подумалося, тобі справді є до мене хоч якесь діло. Хоч на згадку про стару дружбу, чи що. Або про Шерара, – відповідаю.

– Я знаю, що ви дружили. Прийми співчуття.

– Засунь свої співчуття туди, куди всіх Владик пускаєш.

– Ти такий самий грубіян, Джаре!

– А ти така сама стерва.

– Раніше ти так не вважав.

– Дурень був! – вишукую Аші, менует закінчується. Хоч би не вальс, вальсувати, кульгаючи, зовсім не з... ноги.

– Кузина, кажуть? – цікавиться Тінна.

– Плітки збираєш?

– Ну не дружина ж, – посміхається.

– Чому це? – починаю заводитися.

– Ти навіть мені не робив пропозиції. Шукаєш, кому прилаштувати?

– Тобі й не збирався, – збирався, взагалі-то. Слава Джерелу, не встиг. – А на кузинах начебто одружуватися не заборонено. А якби й заборонено... заради прекрасної жінки можна й порушити.

Тіна ображено супиться, стаючи вмить негарною. Вкотре питаю себе, де були мої очі? Ні, ну Неллі, звичайно, казала, де, але в пристойному суспільстві такого не повторюють.

Рішуче прямую до Аші, щойно встигаю обігнати настирливого молодшого братика Колодязя.

– Наступний мій танець! – повідомляю.

– Невже? – дивуються Аші хором із Журратом. Як одночасно заспівали!

– Вже!

Вальс, його ріпку!

– Аші, ти мені що обіцяла? – шиплю, поки дівчина намагається пристосуватися до ритму, що накульгує.

Дівчина здивовано розкриває очі:

– А що? – лякається.

– Спочатку – мої питання, потім – твої женихи! Бо бач, як жваво взяла.

– Але я... – губиться. – Не думала...

– Надалі думай!

– Що від мене потрібно?

– Нічого!

– Ви б визначилися, х...

– Сама ти «х»!

– Вибач. Джаре. Скажи, що потрібне. Я все зроблю.

– Кузину мою зображати.

– А що не так? В... твоя кузина не може ні з ким танцювати?

Здається, я задав надто швидкий темп: кульгаючи складно витримувати. З іншого боку, вже майже й не помітно. Ну, кілька разів врізалися в когось, то вони розступилися, подумаєш. Натомість ми у центрі.

Врізався-то я, Аші тільки ойкала. І намагалася вибачитись, але під моїм поглядом так і не наважилася. Та й загалом на прискоренні ритму стало не до розмов. Хоч ноги їй не відтоптав. Вона мені, втім, теж – не збрехала, вправно рухається.

Закінчення вальсу застає нас посеред зали, навіть отримуємо порцію овацій. Улюлюкання, сподіваюся, лише почулися. Щоб Владики, та заулюлюкали, їх має надто пройняти...

Веду супутницю до балкона, перепочити.

– Джаре! – кокетливо стріляє очима Майра, сестра Зіка та Жура.

І з чого я вирішив, ніби вона не прийме моє запрошення? А хто її знає, може, давно завела собі шанувальника.

Послухався б Неллі, запросив царівну Колодязя – і не треба було б вальсувати. Кошуся на розчервонілу Аші. Мабуть, задоволення того варте. Вже в усілякому разі, здивовані погляди оточуючих – точно. Чекали, що я сидів у своєму барлозі нещасний і нікому не потрібний?!

Ні, ну, сидів, звичайно. І не те щоб щасливий. І... тьху, та твою ж!

– Набираєш колишню форму! – посміхається Майра.

– Ще й не починав, – хмикаю.

Теж мені, форму знайшли.