– Що ви, тут таких немає, хазяїне, – хитає головою Аші, в очах мерехтять лукаві вогники. – Я ж нікому не відмовляла.
Ну постривай у мене!
Неллі задоволено киває і, крекчучи, вилізає з карети – Нем, лакей і за сумісництвом візник, руку подає. Чекає на сигнал.
– І обід другий візьміть, – нянечка обертається, кладе на сидіння поруч зі мною спеціальний магічно заправлений ремінець.
– Не буду я його використовувати! – обурююся.
– Не будете – додому повернете! – Неллі непохитно зачиняє двері.
Ну не залишати ж таку цінність у кареті! І на руку не вдягнеш, ще не вистачало чарівними брязкальцями хизуватися!
– То ти знала, що я брати не стану, заздалегідь все приготувала? – доходить.
– Та вже но вас як облупленого, – погоджується Неллі з-за скла.
Кива Нему, той дістає такий самий ремінець, активує. Вся ліпота в тому, що запустити в змозі навіть не маг, людина взагалі без здібностей. Батько спеціально так робив, щоб слуги могли за потребою далекі відстані долати.
Кожен же Владика має свій спосіб пересування. А на звичайних конях до однієї столиці Алабара – так називаються землі Владик – тиждень скакати. А якщо вже в Кільце, що навколо Алабара, де землі Хранителів Артефактів, то ще довше.
Нем хлопчисько молодий, хоч і вправний. Старого-то візника вже немає з нами. Та що ж робити, сподіваюся, і цей здолає. Дивлюся, як опоясує сяючим ободом карету, виглядаю перевірити, як з'єднує з уздами коней. Начебто вірно все.
Ворота відчиняються, міст опускається рівно під таким кутом, щоб зручніше було злітати. Карета рушає.
Аші із захопленням заглядається у вікно, на родовий замок Джерела, який зменшується разом зі слугами, що висипали у двір. Тільки патруль на фортечній стіні не вирячився на нас, і то хліб.
А я все кручу в руках другий обід, думаю, куди застосувати. Розстібаю полу камзола, треба ж, Неллі і про гаманець подбала. Перерахувати б, скільки золотих, та якось при Аші не хочеться. Але в гаманець класти не ризикую, намагаюся приробити до петельки в іншій полі.
– Допомогти вам? – цікавиться супутниця.
А я-но думав, вона вся в зовнішніх краєвидах і нічого іншого не помічає.
– Допоможи, – погоджуюсь, – не з руки.
Вже збирався зняти камзол, так що служниця дуже доречна.
Аші легко підхоплюється, трохи похитнувшись. Машинально притримую. Сподіваюся, хоч погано в польоті не стане з незвички? Опускається на м'яку, вистелену килимом підлогу, акуратно підібравши сукню. Швидко, добре пристібає обід до петельки, та ще й у спеціальну кишеню ховає.
– Дякую, – бурчу. – Твоя робота? – Показую на вишивку.
– Так, хазяїне, – бентежиться.
– Красиво. Що це за візерунки?
– Просто... сподобалися, – веде оголеними плечима.
– Ти раніше взагалі ніколи не літала?
– Ні, – Аші піднімається, подаю руку, усаджую назад.
– Буде погано – кажи.
– Не буде, хазяїне! – запевняє.
Хмикаю, всі так вважають. А живіт зрідка підводить на особливо глибоких повітряних ямах навіть у мене, з дитинства звичного.
– Ти ж тільки це... не клич мене хазяїном.
– А як вас звати?
– Джарес Тодан! Приємно познайомитися! – хмикаю. – Можна просто Джар, – додаю.
– Добре, Джаре, – погоджується, наче пробує на смак. – А чи довго нам летіти? Чому ви другий брати не хотіли?
– Близько години. Обід розрахований на шість годин роботи, та ось біда, немає можливості вимкнути. Тому на балу пробудемо не більше чотирьох годин і додому. Цілком вистачить.
– Може, краще було взяти двох коротких? По годині?
– Краще! – злюся. – Та немає вже! Тільки іменні залишилися, у Леонтія та інших слуг. Та не стану ж я у них відбирати те, що батько особисто їм дарував!
– Ні, звичайно, – погоджується Аші, дивиться дивно, задумливо. Не люблю таких поглядів, піди зрозумій, що під ними ховається.
Сподіваюся, Нем колись навчиться обід відключати. Та навчити його тільки я й можу, а з мене той ще вчитель нині. На словах не розуміє, а показати... не виходить.
Відвертаюсь до вікна, шкода батьківську спадщину витрачати на якісь нікому не потрібні бали.
– І, до речі, не ви, а ти, – додаю. – Ми ж кузени.
– Справді? – дивується Аші.
– Отже, так, Ашія, – повертаюся назад. – Ти – моя кузина. По батькові. З'явилася з іншого світу, рятуючись від демона.
– Демона? – дівча блідне, ніби хоч зараз від того демона бігти готове.
– Та він же не справжній, вигаданий! – дратуюсь.
Дурна витівка, з чого я вирішив, ніби дочка купця, любителька вишивок, зможе зобразити мою кузину?! Треба було одному їхати, не вперше без супутниці шпацирувати. Зараз ще знепритомніє! Відкачуй потім.