Глава 4

– На бал? – дивується.

– Не хочеш?

– Що ви, хазяїне, я з радістю! Несподівано просто... Завтрашній, чи що?

– Завтрашній! Тому бігом сукню шити, всіх швачок підійми, щоб найкрасивішою у мене була! Представимо тебе якоюсь далекою родичкою... потім вигадаємо. Все ясно?

– Куди ясніше, – усміхається, в очах по хризантемі розпустилося. Важко стримати суворий погляд, побачивши квітучу дівчину.

У дверях трохи пригальмовує, з острахом пропускаючи Леонтія.

Реакція Аші зрозуміла: пів обличчя Леонтія покриває об'ємний магічний шрам, що тяжко гоївся. Через нього ж пошуковик, який колись навчався в школі самого Владики Сліду, більше не може виконувати роботу: помітний занадто. Тому й займається у мене в замку рахівництвом.

Втім, у паперовій роботі йому допомагає економка, а пошуковик дедалі більше за людьми наглядає та справу одну для мене веде. Вже, мабуть, не одну буде. Хороший він пошуковик, а крім того, в довірі у нашої родини. Рідкісність на сьогодні.

– Слухаю, Джаресе, – Леонтій прямує до каміна, як завжди не дотримуючись умовностей. Давно вже в літах, йому можна й пробачити. – Що за цирк ти влаштував у дворі? Захотілося похизуватися перед дівчатами м'язистими грудьми та волохатими ногами?

– Неллі розповіла?

– Тепер ти розповідай.

Зосереджуюсь, і, намагаючись нічого не прогаяти, веду розповідь про те, як у моєму каміні вужем крутилася та білугою верещала гола дівиця. Вже й самому галюцинацією здається. Може, даремно я всім хвости накрутив?

– У результаті три підозрювані, – підводжу. – Дочка знахарки... не думаю, та й не рідня вона Рену, але підкуп виключати не можна.

– Чому не рідня? Не пригадаю, щоб Тарія комусь її батька демонструвала.

– Ну... – гублюсь, а й насправді. – Просто з дитинства на очах.

– Те, що на очах, найлегше приховати! Кажу тобі як пошуковик. Кого ще запомітив?

– Дві сестриці, селянські двиці – це ти вже мені розкажи, чи міг Владика Едінг там прогулятися. Чи не з того часу батька їхній усім зуби перерахувати норовить? Може, порівнює?

– А у Владики Дверей проблеми із зубами? – зацікавлюється Леонтій.

– Поняття не маю, я не рахував, – хмикаю. – Ну й про Аші дізнатися б, як її із земель Часу до нас занесло, що за купецька дочка та де батьки. У мене, чи знаєш, останні півроку підозрілості побільшало.

– Краще б розуму побільшало, – бурчить Леонтій, проводить рукою по камінних ґратах. – Ось навіщо стільки шуму нагнав? Ні б усе тихо, адже тепер причаїться, не виколупаєш. І камін чого тобі закортіло чистити, може, слід який вгледіли б?

– Це Неллі! – обурююся.

Хоча... вона була зі мною!

– Неллі! – знову гаркаю. Нянечка цього разу з'являється не одразу, трохи забарившись.

– Не чекала, що ви так швидко, – озирає нас поверх окулярів. – Ну що ще?

– Хто камін прибирав?

– Не знаю, – у які повіки бачу Неллі спантеличеною.

– Знайти!

Кивнувши, моя діяльна старенька швидко зникає за дверима. Час від часу не легше!

Леонтій все оглядає місце події, навіть дістає один зі своїх спеціальних кристалів, дивиться крізь нього.

– Ну що? – не витримую.

– Голих дівчат немає, якщо ти про це.

– Сам бачу!

– А бачиш, не заважай. Слід тут легкий, магічний. Та після вогню й води не помітний майже.

Неллі повертається швидко, веде ще одну служницю. Цієї не було на подвір'ї – ну правильно, вона камін чистила! Бетті. Живе у нас років п'ять точно. Ще й німа. Безперечно, сьогодні всі змовилися мене довести!

– Чому її не зібрали? – питаю.

– А що з нею не так? – піднімає брову разом із губою Неллі, критично оглядаючи служницю. – Цілюсенька!

– Та ну тебе! На подвір'ї чому не було?

– Невже Бетті не впізнали б?

Прикидаю. Впізнав би, напевно, та вже ні в чому не певен. Втім, Бетті завжди сплітає волосся в тугий вузол, а ще очі у неї різнокольорові. Один синій, майже фіолетовий, а інший у зелений, із жовтизною – за що відьмою і кличуть. Але очей-но я якраз і не роздивився!

– Хто камін звелів вичистити? – питаю грізно. Бетті придивляється з подивом, жестами дає зрозуміти, що Неллі.

– Я?! – обурюється та. – Та я навіть не бачила тебе, безсоромна! Ану правду кажи!

Бетті обертається до мене, складає руки на грудях, очі наповнюються слізьми. Жалісне видовище, тут навіть Леонтій розтане. Втім, ні, не тане, міцний він у мене старий.

– Дівчину під варту, очей не зводити. Я з нею потім поговорю, – віддає розпорядження для Неллі, навіть не глядячи на нещасну. Неллі з побоюванням коситься на служницю, кличе когось із варти і з гордим виглядом видаляється простежити, як буде виконано доручення.

– Чотири, стало бути. Підозрюваних, – зітхаю.