Глава 3

– Аші, хазяїне.

– Хто така? – ось теж не пам'ятаю, але залишив її серед відпущених, бо зовсім на камінну гістю не схожа. І на білобрису сімейку.

– Вона втекла з земель Часу після розорення, – відповідає Неллі.

– Що там зараз? – питаю, поморщившись.

Після смерті сім'ї Хранителя Артефакту, в якій звинуватили нас, Джерело, інші Владики все намагаються поділити територію.

Дівчина робить легкий витончений реверанс. Це добре, я можу хоч із чоботаркою заявитися, але «інші Владики», боюся, не оцінять.

– Не знаю, пане, я там давно не була. Я з сім'ї купців, ми одними з перших зазнали нападу.

Купці – подвійно добре, вони дітей багато чого навчають. Може, хоч іншим Владикам не доведеться за мене червоніти. Сам я давно розучився.

– Сюди як потрапила?

– Випадково, пане. Обоз їхав у ваші землі, погодились підвезти. Потім пішки... попросилася переночувати, та так і залишилася.

Та в мене тут що, притулок для сиріт знедолених? Розперезалися всі, поки хазяїн... гм... хворів!

– Прямо в замку? – сміливою треба бути, щоб на ніч дивлячись у замок Владики проситися. Або дурною.

– У вас стіни високі, – шморгає носом. – А мені все здавалося, гонитва... а у вас надійно. І всі добрі.

Ці добрі в мене по доброму місцю склопочуть! От дізнаюся, хто тут благодійністю займається, всю доброту повисмикую!

– Ідеш з нами, розповіси, – повертаюся, прямую назад до свого донжона, дівчата перебирають ногами слідом.

Прислухаюся до кроків, шкода я не пошуковик, мало що зміг би по них визначити. Хтось із дівиць нервує... чому «хтось»?! Усі повинні нервувати, коли господар їх до себе для дізнання веде! Так, всупереч сподіванням Неллі, виключно для дізнання!

А Неллі-то спритна! Начебто ж зі мною у дворі стояла, коли встигла наказати вичистити камін? Нові поліна гіркою складені, тільки й чекають на вогник. Так і хочеться заглянути, зрозуміти, як вона там крутилася, ось розберуся з підозрюваними і займуся... передсмакую.

Наливаю собі настоянки... а колись у батька це був коньяк. А тепер уже навіть і не впевнений, що там хоч пару градусів зберіглося. Компотик швидше. Неллі дбає, не можна мені. Але виглядає пійло цілком кошерно.

Сідаю в крісло, на плече тихо опускається елементаль Джерела. Зараз вона у вигляді птаха, звичайного грифового орлана, але я над нею ще працюю.

Дівчата вишукуються в рядочок, обводжу їх поглядом. Зсуваю про всяк випадок брови, щоб не розслаблялися. Дівчата, себто, не брови.

– Ніхто не хоче зізнатися? – цікавлюся. Раптом якось саме розсмокчеться.

Не розсмоктується, однак, та що ж за життя таке! Ніщо саме розсмоктуватися не хоче, все чекає, щоб хтось, гм... розсмоктав!

– У чому? – не без певного виклику цікавиться та, до якої заявилася мокра сестра.

– Ім'я? – питаю.

– Це запросто, – пирхає служниця. – Зізнаюся, мене звуть Южель.

Не випендрювалася б, підозрювана! Дивлюсь похмуро, але діє не дуже.

– Де працюєш?

– На кухні.

– Давно?

– Та вже кілька місяців. І товари допомагаю їздити відбирати.

– А сестра що ж? Байдикує? – кидаю швидкий погляд на мокру.

– Навчаюся ще, пане, – несміливо попискує та.

Хм, одна нахабна не в міру... ну чи може в міру, це ми ще побачимо. А другій навпаки, сміливості не дісталося. Добре одна одну доповнюють. Комплект.

Пригублюю настоянку, розглядаючи свою чудову четвірку. Ні, дівчата дійсно гарні, хіба що дочка знахарки насуплена трохи. Южель статна, погляд зухвалий. Сестра її навпаки, лагідна, невисока. Дивитись на Аші одне задоволення – взагалі красуня.

– Ім'я, – нагадую. А то мовчать, стоять!

Знову дивлюся на місце події. Роздягати дівчат якось... не естетично. А утрамбовувати в камін і поготів. А що з ними ще робити?

Ні, ну ви не подумайте, я знаю, звісно, що! Але не зараз і не з усіма одразу! У сенсі, і з усіма не так вже... тьху, твою ріпку, повернемося до розслідування!

– Сандра, – відповідає дрібна.

– Ну і хто з вас магією балується? – знову грізно брови зводжу.

Тиша. Сандра дивиться в підлогу і боїться видихнути. Клесса так само мовчить, дивлячись несхвально. Аші взагалі чекає, ніби вона тут ні до чого. Та й ні до чого, я для іншого її покликав. Тільки Южель раптом піднімає голову:

– Я одного разу ворожила на молодика. Близькість Джерела, кажуть, дозволяє бачити... правдиві результати.

– Побачила?

– Так! Вас!

– То що мені тепер, помолодшати? – рикаю. Дівчина злякано скидає очі. – Ти мене тому хазяїном не називаєш?

– Вибачте, хазяїне, – чи то лякається, чи кокетує. – Не зі зла...

Підводжусь різко, відставивши келих на низький столик. Дівчата злякано відступають назад. Халат розгортається сильніше звичайного, викликавши чи то смішки, чи то зітхання, чи то схлипи. Нічого там такого страшного!