Розділ 21 “Коли пам’ять прокидається”

Еріка не знала, котра година. Світло тут ніколи не змінювалося достатньо, щоб зрозуміти, настав день чи ще триває ніч.

Час існував десь за стінами. Не тут. 

Тут були лише холод, метал і власне дихання. 

Вона повільно відкрила очі. Губа ще боліла після удару Брайана. Хоч і пройшло по відчуттям годин п’ять, можливо й більше. 

Зап’ястки заніміли. Кожен рух віддавався гострим болем у плечах. 

Вона видихнула. Потім ще раз. 

Не щоб заспокоїтися. Щоб перевірити, чи все ще контролює себе. 

Я ще думаю. Отже, я ще не програла. 

Ця думка здивувала її. 

Ще кілька днів тому вона ніколи б не сказала собі нічого подібного. 

Тепер це стало єдиною опорою. 

Не втекти. Не врятуватися. 

Хоча б не дозволяти їм вирішувати, ким вона стане. 

Вона заплющила очі. І вперше за цей час подумала не про себе. 

Про маму. 

Мати зараз, мабуть, уже знає. 

Поліція. Картер. ФБР. 

Вони шукають її. 

Чи шукають? Чи вже вирішили, що вона… Ні. 

Вона різко обірвала цю думку. 

Картер не здасться. Чомусь саме в цьому вона була впевнена. 

Не тому, що він обіцяв. Він ніколи нічого не обіцяв. 

Просто одного разу вона побачила, як він три доби майже не спав, поки шукав зниклу восьмирічну дівчинку. 

Тоді він сказав лише одну фразу: “Поки немає тіла — є шанс.”

Вона тоді ще посперечалася з ним. 

Сказала, що це звучить занадто жорстоко. 

А він відповів: “Жорстоко — перестати шукати.” 

Еріка повільно видихнула. 

Ти шукаєш мене. Я знаю. 

На мить їй стало легше. Зовсім трохи. 

І саме в цю мить вона зрозуміла ще дещо. Картер. 

Він був єдиною людиною, про яку Алекс майже ніколи не говорив. Дивно. Він жартував про її колег. Запам’ятовував імена. Питав про справи. Але коли розмова заходила про Картера…

Нічого. Наче той не існував. 

Еріка повільно насупилася. Спогад сплив сам. 

Одного вечора вони сиділи на кухні. Вона розповідала, як Картер знову посварився з керівництвом через якусь справу. 

Алекс тоді лише запитав: 

— Він часто йде проти наказів? 

Вона засміялася. 

— Постійно. 

— І йому це дозволяють? 

— Не завжди. 

Він тоді замовк. Ненадовго. 

А потім спокійно сказав: 

— Такі люди або дуже швидко помирають… або заходять занадто далеко. 

Тоді вона сприйняла це як невдалий жарт. Тепер…

У грудях щось неприємно стиснулося. 

Чому саме це вона згадала? Чому саме зараз? 

Коридором знову прокотилися кроки. 

Повільні. Двоє. 

Еріка підняла голову. 

Цього разу вона не відчула страху. 

Він нікуди не зник. Але змінився. 

Став холоднішим. 

Більш зібраним. 

Вона вже зрозуміла одну річ. 

Вони не хочуть убить її. 

Поки що. 

Їм потрібна її пам’ять. А це означає…

У неї ще залишився час. 

І якщо в неї був час — вона використає його проти них. 

Дверний замок клацнув. 

Еріка випросталася настільки, наскільки дозволяли ремені. 

І вперше зустріла тих, хто заходив, не опускаючи очей. 

Двері відчинилися. 

Першим увійшов Алекс. За ним — Брайан. 

Еріка більше не шукала виправдань. Не намагалася знайти в його обличчі бодай щось знайоме.

Перед нею стояла людина, яка роками знала кожну її слабкість. 

І використала їх усі. 

Алекс поставив стілець навпроти неї. Сів. 

Не поспішаючи. 

— Знаєш, що найдивніше в пам’яті? 

Він трохи нахилив голову. 

— Вона ніколи не зникає. Людина лише вчиться жити так, ніби її немає. 

Він поклав на стіл стару дитячу заколку. Звичайну. Пластикову. Жовту. 

У Еріки перехопило подих. 

Вона пам’ятала її. 

Не головою. Чимось значно глибшим. 

Заколка лежала на підлозі передпокою того дня. 

Вона поспішала взутися. Мати щось сказала їй у слід… 

Голос. 

Теплий. 

“..не відходь далеко.” 

Картина урвалася. 

— Бачиш? — тихо сказав Алекс. — Вона вже поруч. 

Він не торкався її. Не кричав. 

Це було страшніше. 

Він лише дуже точно підбирав спогади. 

— Заплющ очі. 

Еріка не послухалася. 

Алекс не наполягав. 

— Гаразд, тоді дивися на мене. 

Вона дивилася. 

— Тобі десять років. Ти виходиш із дому. На вулиці холодно. Батько вже кілька днів майже не буває вдома. Він обіцяв повернутися раніше. — роблячи паузи після кожного речення, продовжував Алекс. — Ти образилася. 

Еріка різко вдихнула. 

Перед очима промайнув уривок. Осіннє листя. Рюкзак. 

Шкільні кросівки. 

Батьків автомобіль, що виїжджає з двору. 

Він навіть не встиг попрощатися. 

— Не треба… — ледве чутно сказала вона. 

Алекс продовжив, ніби не почув. 

— Біля перехрестя зупинилася темна машина. Тобі сказали… 

Він замовк. 

— Що вони сказали? 

Еріка похитала головою.

— Не пам’ятаю…

— Пам’ятаєш. 

Вона заплющила очі. 

І раптом…

“...ми від тата.”

Це було сказано дуже спокійно. Дуже переконливо. 

Вона тоді не злякалася. 

Бо знала: батько працює. 

Іноді його колеги забирали її. 

Вона сама сіла до машини. 

У грудях щось обірвалося. 

— Ні…

Вона вже бачила це. Справді бачила. 

Не вигадувала. 

— Що було далі? — тихо запитав Алекс. 

— Я…

Перед очима спалахнув інший фрагмент. 

Незнайомий будинок. 

Запах сирості. 

Дерев’яні сходи. 

Чоловічі голоси за дверима. Не крики. Розмова. 

“...вона ж дитина.” 

“...її батько знає.” 

“...вона повинна була чути.” 

Еріка затремтіла. 

Вона пам’ятала не слова.