Розділ 20 “Людина поруч”

Минуло кілька годин. 

Картер уже не відчував часу нормально — лише втому в очах і постійний гул у голові від екранів, архівів і десятків відкритих файлів. 

Кава давно охолола. 

На дошці перед ним — імена, дати, стрілки, уривки звітів. Усе складалося в картину, але центр усе ще залишався порожнім. 

Дієго Мендоса. 

Наче привид. Кожна зачіпка закінчувалась глухим кутом: закриті записи, мертві акаунти, архіви з позначкою «видалено». 

Ніби після певного моменту хтось системно стирав його з реальності. 

 — Ти не міг просто зникнути, — тихо пробурмотів Картер, переглядаючи черговий файл. 

І саме тоді він помітив це. 

Старий медичний звіт. Не самого Дієго — когось із його колишніх контактів. Звичайна перевірка після бійки. Але внизу — адреса екстреного контакту. 

Не ім’я. 

Тільки місце. 

Складський район за містом. Старий логістичний сектор, який офіційно вже років п’ять не використовується. 

— Ну ж бо…

Він швидко відкрив карту. 

І відчув, як щось усередині повільно стискається. 

Бо це місце вже десь було. Не в справі Мендоси. В іншому. 

Він почав переглядати власні нотатки — швидше, нервовіше. 

І знайшов. 

Старе приміщення, куди Еріка їздила з Картером. 

Той район. 

Не та сама будівля. Але поруч. 

Занадто поруч, щоб бути випадковістю. 

Картер відкинувся на спинку стільця. 

І вперше за цей день дозволив інтуїції сказати те, що логіка ще не могла довести: 

— Алекс. 

Ім’я в тиші прозвучало майже вороже. 

Картер провів долонею по обличчю. До цього моменту він відганяв цю думку. Бо Алекс був надто очевидним. Надто близьким. 

Надто… вбудованим у життя Еріки. 

Але тепер усе почало прояснюватися. 

Він згадав: 

як Алекс постійно зникав; 

як з’являвся саме тоді, коли Еріка була найвразливішою;

як дивився на неї; 

як легко опинився поряд після анонімних повідомлень. 

І найгірше — Картер раптом усвідомив, що майже нічого не знає про його минуле. 

— Чорт..

Він відкрив службову базу. 

Ввів ім’я. Alex Tomas Bourn. 

Файл відкрився. Мінімум інформації. Надто мінімум. Ніби досьє чистили. 

Картер звузив очі. 

— Хто ти такий…

Він почав копати глибше — не через офіційний доступ, а через старі внутрішні шари системи, куди колись навчився пролазити ще молодим агентом. 

І через кілька хвилин знайшов перше. Переведення. 

Неодноразові. Різні відділи. Різні штати. 

І всюди — короткий термін. 

Без пояснень. Без дисциплінарних записів. Без причин. 

Ніби його постійно переміщували, а не працевлаштовували. 

Картер відчув як холод проходить уздовж спини. 

Потім — ще один файл. 

Закритий психологічний висновок. Доступ обмежений. 

Але один рядок система показала до блокування: «рекомендовано для інтеграційних операцій»

Картер завмер. 

Повільно перечитав ще раз. І серце в грудях вдарило сильніше. 

— Ні…

Тепер інтуїція перестала бути інтуїцією. Вона стала напрямком. 

Картер узяв телефон. Палець завис над номером Алекса. 

Не для дзвінка. Для відстеження. 

— Якщо ти зараз поруч із нею… — тихо сказав він, — я тебе знайду раніше, ніж ти думаєш. 

Повільно опустив телефон. 

Одного бажання було недостатньо. Якщо Алекс справді в цьому замішаний — діяти напряму не можна. Такі люди як він завжди залишають запасний вихід. 

Він відкрив інший канал. Неофіційний. 

Старий сервіс внутрішнього моніторингу, який давно мали закрити, але система як завжди, залишала дірки для тих, хто знав де шукати. 

Останній сигнал телефону — не квартира, не офіс, не центр міста.

Складський сектор. Той самий район. 

— Ти серйоно… — видихнув він.

Сигнал був слабкий. Нестабільний. Наче телефон то вмикали, то глушили. 

Але цього вистачило. 

Картер швидко сфотографував координати на свій особистий телефон. Не службовий. 

Потім видалив слід запиту із системи. 

Автоматично. На рівні інстинкту. 

І тільки після цього дозволив собі подумати про головне: чому саме Алекс?

Не незнайомець. 

Не випадковий виконавець. 

Ні. 

Він був занадто… особистий.

Картер знову прокрутив у голові все, що Еріка розповідала про нього. 

Як вона говорила про його спокій. Про те, що поряд із ним було тихо. Безпечно.

І тепер це виглядало майже моторошно. 

Бо найкращий спосіб тримати людину поруч — стати її опорою. 

Картер різко підвівся. Стілець від’їхав назад. 

У голові почала складатися картина, від якої хотілося або розбити щось, або негайно їхати. 

Алекс не просто з’явився в житті Еріки. 

Він міг бути там значно довше, ніж вона думає. 

Телефон коротко завібрував. 

Нове повідомлення від невідомого контакту. 

Лише одне речення: 

«Не їдь туди сам.»

Картер завмер. Потім повільно перечитав. 

Без номера.

Без сліду відправника. 

І майже одразу — друге повідомлення.

Фото. 

Темне. Зернисте. Нічне. 

Але він упізнав місце. 

Складський район. І фігуру біля входу. Навіть зі спини. 

Алекс. 

Картер відчув, як щось усередині остаточно стало на місце. 

Він схопив куртку. І цього разу вже не вагався. 

Бо якщо Алекс там — то Еріка теж.

Картер дістався складського району менш ніж за сорок хвилин.

Небо уже остаточно посвітлішало. Сірий ранок ліг на бетонні ангари, металеві паркани й порожні проїзди між будівлями. Місце виглядало покинутим. 

Він заглушив двигун і ще кілька секунд сидів у машині, дивлячись на координати в телефоні. 

Сигнал Алекса востаннє з’явився десь тут. Не в конкретній будівлі. У цьому секторі.