Розділ 15 “Чорний провал”

Вона допрацювала до кінця.

Не пізніше, ніж зазвичай. Не раніше. Просто дочекалася моменту, коли файли були збережені, листи відправлені, а шум у відділі почав стихати. У кабінетах залишилися лише поодинокі агенти — ті, хто не дивився на годинник.

Картер був серед них.

Еріка підвелася, накинула пальто й обережно взяла квіти зі столу. Вони вже не здавалися такими недоречними, як зранку. Швидше — дивними. Як річ, що потрапила не у свій час.

Вона йшла коридором повільно, майже автоматично. Думки крутилися навколо одного й того ж:

Що з цим робити?

Що сказати?

І чи потрібно взагалі щось говорити?

Біля ліфта вона зупинилася, чекаючи, поки табло змінить поверх. Металеві двері відбивали світло ламп, викривляючи силуети.

Вона крадькома глянула вбік.

Картер стояв біля свого столу, зосереджений на екрані, ніби нічого не сталося. Ні квітів. Ні розмов. Ні ранкового напруження. Просто агент, який доробляє роботу.

І саме це робило все ще складнішим.

Він не тисне. Не вимагає. Не чекає відповіді.

А я… тікаю.

Ліфт дзенькнув.

Вийшовши з будівлі Еріка зробила крок уперед.

І в цю мить реальність обірвалася.

Глухий звук. Дзвін у вухах. 

Наче хтось ударив по металу зсередини її голови.

Не біль — тиск. Різкий, дзвінкий, такий, що вибиває думки з черги.

Квіти падають першими. Тихий шелест пелюсток об асфальт — майже нечутний, але чомусь саме він врізається в пам’ять.

Світло ліхтаря розмазується смугою.

Жовте. Потім біле.

Потім — знову жовте, миготливе, ніби його хтось тягне за нитку.

Хтось каже щось поруч. Голос є, слів немає. Залишається лише інтонація — низька, рівна, чужа.

Рука.

Чужа рука на її плечі. Сильна. Надто впевнена.

Запах.

Тканина. Метал. Щось різке, не з цього вечора.

Вона намагається вдихнути — повітря є, але воно не доходить до легень.

Світ звужується до кількох фрагментів, що не складаються в одне.

Спалах.

Червоний.

Наче стоп-сигнал у темряві.

Потім — темно.

…

Картер вийшов з офісу трохи після десятої.

Будівля вже майже спорожніла: охоронець за стійкою позіхав, ліфти їздили рідко, світло в більшості вікон погасло. День затягнувся довше, ніж планував, але це було звично — робота не питала, чи є в тебе сили.

Він затримався біля виходу, на мить зупинившись, щоб накинути куртку.

Сьогодні він не спускався на підземний паркінг. Машину залишив перед будівлею — ближче, простіше, без зайвих кіл. Дрібниця, яка здавалася неважливою.

Крок — і холодне повітря вдарило в обличчя.

Він рушив до машини, автоматично ковзаючи поглядом по тротуару, по темних вікнах, по відблисках ліхтарів на мокрому асфальті.

І тоді побачив це.

Біля сходів, трохи осторонь від основного потоку, на землі лежав букет.

Не зібганий.

Не розтоптаний.

Просто — залишений.

Кілька пелюсток відокремилися й тепер повільно котилися асфальтом, підхоплені вітром. Один із бутонів був надламаний — не зірваний, а саме зламаний, ніби його випустили з рук у русі.

Картер зупинився.

Щось у грудях неприємно стиснулося — без причини, без пояснення. Він зробив кілька кроків ближче, нахилився.

Червоні троянди.

Ті самі.

На секунду він просто дивився, намагаючись переконати себе, що це нічого не означає. Що хтось поспіхом вийшов, заговорився, впустив. Що букет — лише букет.

Але думка не трималася.

Він озирнувся.

Порожній вхід.

Темна вулиця.

Жодного руху, окрім пелюсток, які повзли асфальтом, ніби їх кудись тягнуло.

Картер випрямився повільно.

Він дістав телефон.

І лише тепер помітив час.

22:07.

Вона пішла значно раніше.

Йому не потрібно було перевіряти журнал виходів. Не потрібно було згадувати — він пам’ятав, як вона брала квіти зі столу. Як зникла в коридорі. Як не озирнулася.

Він набрав номер.

Гудки.

Ще раз.

Тиша у слухавці здавалася надто густою, ніби звук тонув десь по дорозі.

Картер опустив телефон, повільно видихнув і знову подивився на букет.

Вітер перевернув одну троянду, і пелюстки на мить блиснули під ліхтарем — темно-червоні, майже чорні.

— Чорт… — прошепотів він, більше собі, ніж у порожній простір.

Картер різко розвернувся й повернувся назад до будівлі.

Автоматичні двері роз’їхалися з м’яким шурхотом, ніби нічого не сталося. Усередині було тепло й занадто світло — це різало очі після темряви вулиці.

— Гей, — озвався він ще на ходу.

Охоронець за стійкою підвів голову. Чоловік років п’ятдесяти, з вусами й втомленим поглядом, який уже звик до нічних змін і чужих тривог.

— Щось трапилось? — спитав він без особливого занепокоєння.

Картер підійшов ближче, поклав руки на край стійки, нахилився.

— Агентка Морган виходила сьогодні… приблизно о дев’ятій без десяти. Ти бачив?

Охоронець насупився, відкинувся на спинку крісла.

— Так, пам’ятаю. Вона ще з квітами була, — він кивнув у бік виходу. — Я навіть подумав, що у неї день народження.

Це вдарило сильніше, ніж Картер очікував.

— Вона була сама? — швидко спитав він.

— Наскільки бачив — так. — Охоронець знизав плечима. — Ніхто за нею не виходив одразу. Вона спустилась ліфтом, попрощавшись вийшла з будівлі.

Картер кивнув, намагаючись не показати, як стискається щелепа.

— Камери. Вхід. Вулиця. Можеш відмотати?

Охоронець вагався рівно секунду — ту саму, яку зазвичай вагалися всі, перш ніж зрозуміти, що перед ними не просто прохання.

— Ти ж знаєш правила…

— Знаю, — перебив Картер спокійно, але твердо. — І беру це на себе.

Кілька клацань клавіатури. Монітори засвітилися живим відео, розбитим на квадрати.

— Ось, — сказав охоронець. — Це камера над входом.

Картер нахилився ближче.

Запис показував знайому картину: скляні двері, сходи, темний тротуар, ліхтар праворуч. Час у кутку екрана повільно змінювався.