Розділ 14 “Тиша перед катастрофою”

Ранок у готелі був дивно звичайним.

Еріка прокинулася від шуму води за стіною й кілька секунд не могла зрозуміти, де вона. Потім побачила блідо-сірі штори, акуратно складене крісло біля вікна — і напруга, що жила в ній останні дні, трохи відступила.

Ніч минула.

Вона жива.

Нічого не сталося.

Вона сіла на ліжку, торкаючись підлоги босими ногами, і дозволила собі подумати те, що забороняла собі вчора:

Можливо, я перебільшую.

Можливо, це просто втома.

Параноя, яка з’являється, коли надто довго дивишся в темряву. Але після останнього повідомлення з фото, я нарешті знаю що це точно не параноя.

Душ змив залишки нічного страху. Гаряча вода повернула тілу вагу, реальність. Дзеркало у ванній було маленьким, незручним — вона майже не дивилася в нього, лише перевірила, чи немає синців під очима.

Нічого дивного. Просто недосип.

У коридорі готелю вона на мить зупинилася. Навпроти ліфта висіло велике дзеркало — старе, з трохи потемнілою рамою. Воно не викликало жодних емоцій. Лише ще одна поверхня, що відбивала людей, які поспіхом починали день.

Вона пройшла повз, не дивлячись.

І саме це було новим.

Картер зателефонував дорогою до офісу.

— Ти де зникла? — запитав без докору, майже побутово.

— У готелі, — відповіла вона так само рівно. — Біля роботи. Просто… вирішила виспатися.

— Зрозуміло, — коротка пауза. — Каву хочеш?

— Хочу, — несподівано для себе сказала вона.

І в цьому слові не було страху.

Він був реальним.

Заземленим.

Нормальним.

Алекс написав лише одне повідомлення:

«Вибач, за вчора. Мені слідувало зупинити тебе і нормально поговорити. Побачимось ввечері?»

Без емоцій. Наче між ними нічого вчора не сталось.

І на кілька годин Еріка майже повірила, що це правда.

Ранок у відділі почався тихо. Ненормально тихо.

Еріка помітила це одразу — жодних термінових дзвінків, жодних підвищених голосів, навіть сервери поводилися слухняно. Така тиша завжди була оманливою.

Вона сиділа за столом у тимчасовому офісі — тому самому, де мала провести найближчі кілька днів, поки вирішувала для себе, що далі. Кава охолола, але вона не торкалася її. У голові крутилися одні й ті самі фрази з учорашніх повідомлень.

Ти дивишся не туди.

Вона відкрила внутрішню систему знову. Не тому, що чекала нового — просто щоб перевірити. Наче комп’ютер міг раптом відповісти.

І тоді помітила.

Маленький рядок у старому звіті — позначка про вилучені матеріали, які ніколи не були передані до центрального архіву. Тимчасове зберігання. Старий склад. Підпис — ще з тих років, коли документація була напівпаперовою.

Еріка нахилилася ближче до екрана.

— Це що? — пробурмотіла вона.

Картер, проходячи повз, зупинився.

— Що там?

Вона повернула до нього монітор.

— Оцей склад. Він кілька разів фігурує в різних справах, але матеріали з нього… ніби зникають між етапами. Не знищені. Не передані. Просто — зависли.

Картер уважно прочитав.

— Це старе допоміжне приміщення. Його використовували ще до централізації. Там багато мотлоху, який нікому не хочеться розгрібати.

— Але хтось же мав це зробити, — сказала вона. — Особливо якщо матеріали проходили через кілька відділів.

Він кивнув.

— Логічно. Річардсон не любить «білих плям».

Ніби за викликом, двері його кабінету відчинилися.

— Якщо ви дивитеся на той склад, — сказав Річардсон, навіть не питаючи, — то поїдьте туди. Просто переконайтесь, що там справді нічого немає.

Він зробив паузу, дивлячись на Еріку трохи довше, ніж зазвичай.

— Без фанатизму. Формальність. Закриємо питання — і рухаємось далі.

Формальність.

Це слово прозвучало заспокійливо. Майже лагідно.

Картер узяв ключі.

— Заїдемо швидко. Година — і назад.

Еріка кивнула.

У неї не було жодного передчуття.

Жодного сну.

Жодного внутрішнього дзвону.

І саме це лякало найбільше — хоч вона ще цього не усвідомлювала.

Вони виїхали без поспіху.

Ніяких сирен, ніяких термінових дзвінків — звичайна службова поїздка серед дня. Місто жило своїм ритмом: хтось поспішав на роботу, хтось стояв у заторах, хтось пив каву на розі вулиці, не підозрюючи, що для когось цей день запам’ятається надовго.

Картер вів машину спокійно. Обидві руки на кермі, погляд зосереджений, рухи точні — звичка людини, яка не довіряє випадковостям.

Еріка сиділа поруч, дивлячись у вікно. Вона намагалася змусити себе думати про звіт, про формальності, про те, що це просто ще одна галочка у списку. Але думки раз по раз з’їжджали вбік.

Формальність.

Слово Річардсона знову спливло в голові. Чомусь воно не дратувало, не насторожувало — навпаки, заспокоювало. Наче хтось офіційно дозволив їй не боятися.

— Ти в порядку? — спитав Картер, не відводячи погляду від дороги.

— Так, — відповіла вона після короткої паузи. — Просто втомилась.

Він прийняв цю відповідь без додаткових запитань. І за це вона була вдячна.

Машина поступово виїжджала з міста. Будинки рідшали, рекламні щити змінювалися на склади й закинуті парковки. Радіо тихо бурмотіло новини — щось про погоду, про дрібні інциденти, про життя, яке тривало.

Еріка на мить перевела погляд на дзеркало заднього виду.

Нічого. Лише дорога позаду, порожня і рівна.

Вона повернулася до вікна.

— Знаєш, — раптом сказав Картер, — я завжди не любив такі місця. Не тому, що вони небезпечні. А тому, що там завжди залишається щось зайве.

— Що саме? — спитала вона.

— Сліди, — відповів він після короткої паузи. — Не злочину. Просто… часу.

Еріка ледь усміхнулась.

— Ти звучиш як філософ.

— Ні, — заперечив він спокійно. — Як людина, яка занадто часто бувала там, де ніхто більше не дивився.

Машина звернула з основної дороги на вузький проїзд. Асфальт став нерівним, навколо з’явилися старі будівлі з облупленою фарбою, порожні вікна, закриті металеві ворота.