Розділ 13 “Коли тріскається опора”

Вечір зустрів її холодним повітрям і шумом міста, що вже переходив у нічний режим. Еріка вийшла з будівлі офісу автоматично, ніби на автопілоті, не піднімаючи голови. День був надто довгим. Надто щільним. Слова Гудмана, погляд Річардсона, повідомлення аноніма — все змішалося в один глухий шум, який досі дзвенів десь під скронями.

Вона вже майже дістала телефон, щоб викликати таксі, коли відчула на собі погляд.

Підняла очі.

Алекс стояв біля своєї машини трохи осторонь — так, ніби не хотів потрапити в поле зору охорони. Руки в кишенях, плечі трохи напружені. Чекав.

Еріка завмерла.

На мить їй здалося, що він з’явився занадто раптово. Наче виринув з фону, як помилка в кадрі.

Вона зрозуміла, що за цілий день… взагалі не згадувала про нього.

Це вдарило несподівано боляче.

Вона підійшла повільно, не посміхаючись.

— Ти знову зник з поля зору, — сказала вона без привітання. — Не писав. Не дзвонив. І от… ти тут.

Зупинилася навпроти нього.

— Що на цей раз?

Алекс моргнув, розгублено.

— Зачекай… що? — він зробив крок уперед, але одразу зупинився. — Еріка, ти серйозно? Я просто…

— Просто що? — перебила вона. Голос був рівний, але надто холодний навіть для неї самої.

Він провів рукою по волоссю, видихнув.

— У нас накрився сервер. Повністю. Дані, резервні копії — все. Я практично жив на роботі. Я хотів написати, але… — він знизав плечима. — Вибач. Я не думав, що це виглядатиме так.

Він дивився щиро. Занадто щиро, подумалося їй. Або їй просто вже важко було вірити будь-кому.

— Ти вже казав мені, що такого не буде, — сказала вона тихо. — Один раз.

Пауза.

— А це сталося вдруге.

Він насупився.

— Я знаю. І я справді шкодую. Але я ж тут. Я приїхав одразу, як зміг.

Він усміхнувся — обережно, намагаючись розрядити напругу.

— Поїхали до мене. Я приготую вечерю. Поговоримо. Нормально. Без цього всього.

Еріка вагалася.

Усередині неї все кричало: ні.

Але інша частина — втомлена, виснажена — хотіла хоч на годину зробити вигляд, що світ ще тримається купи.

— Добре, — сказала вона зрештою. — Поїхали.

Вона сіла в машину, пристебнулася, дивлячись прямо перед собою. Алекс завів двигун, і авто плавно рушило з місця.

Місто ковзало за вікнами, розмиваючись у світлі ліхтарів. Відблиски скла нагадали їй дзеркало — знову. Вона відвернулася.

Ти дивишся не туди, — промайнуло в голові, і вона не була певна, чий це був голос.

Вона крадькома глянула на Алекса.

Його руки впевнено тримали кермо. Погляд — зосереджений. Звичайний.

І водночас — ні.

Їй раптом здалося, що між його словами і його мовчанням є зазор. Маленький, майже невидимий. Але саме в таких зазорах зазвичай ховається правда.

Ти накручуєш себе, — сказала вона подумки.

Ти просто втомилася.

Але тривога не відступала.

Бо якщо її батько жив не тим життям, яке їй показували…

якщо люди поруч роками приховували правду…

то чому Алекс мав бути винятком?

Вона стиснула пальці на колінах.

І вперше дозволила собі подумати те, від чого раніше відмахувалась:

А якщо він теж щось приховує — не від мене… а для мене?

Квартира Алекса зустріла її знайомим напівтемрявою. Він завжди залишав приглушене світло — казав, що яскраве його дратує. Еріка зняла пальто, повісила його на спинку стільця й на мить завмерла, прислухаючись.

Все було на своїх місцях.

Занадто на своїх.

Той самий диван. Ті самі полиці. Ті самі рамки з фотографіями, де він усміхається поруч з людьми, яких вона бачила лише один раз. Жодних слідів метушні, жодного безладу, який залишає людина після днів «життя на роботі».

— Ти голодна? — спитав Алекс з кухні.

— Не дуже, — відповіла вона. — Але їстиму.

Він усміхнувся, ніби це його влаштовувало. Дістав з холодильника продукти, почав різати овочі. Його рухи були спокійні, відпрацьовані, майже механічні.

Вона сіла за стіл і раптом зрозуміла:

він не запитує, як вона.

Не питає, як минув день.

Наче боїться торкнутися чогось крихкого.

— Ти сьогодні пізно, — сказав він, не озираючись.

— Так.

— Багато роботи?

— Дуже.

Він кивнув. І знову — тиша.

Еріка провела поглядом по кухні — і тоді побачила це.

На стіні, майже навпроти столу, висіло дзеркало. Вона не пам’ятала його тут раніше. Невелике, у тонкій рамі, нічого особливого — але щось у ньому змусило її затамувати подих.

У відображенні вона виглядала інакше.

Чужою. Напруженою. Наче хтось стер з її обличчя знайомі риси.

— Алекс… — вона вказала на стіну. — Це нове?

Він озирнувся.

— Дзеркало? Та ні. Воно тут давно.

Її шлунок стиснувся.

— Я його не пам’ятаю.

— Ти просто не звертала уваги, — знизав плечима він. — Хіба це важливо?

Вона не відповіла.

У той момент Еріка зрозуміла: опора дала тріщину.

Не гучно. Не різко.

Тихо. Так, як ламається щось, на що ти спиралася роками, навіть не усвідомлюючи цього.

Вона більше не була впевнена, що знає, де знаходиться.

І з ким.

Алекс поставив на стіл тарілки. Їжа виглядала акуратно, майже показово — наче він готував не для двох людей, які давно разом, а для когось, кого потрібно справити враження. Запах був приємний, але в Еріки не було апетиту.

Вона сиділа рівно, склавши руки на колінах, і ловила себе на дивній думці:

вона поводиться тут так, ніби прийшла в чуже місце.

— Ти мовчиш, — сказав Алекс, сідаючи навпроти. — Я щось не так зробив?

— Ні, — автоматично відповіла вона. — Просто втомилася.

Він уважно подивився на неї. Надто уважно. Наче звіряв її обличчя з якимось внутрішнім еталоном.

— Ти останнім часом змінилася, — промовив він повільно. — Вся в собі. Постійно насторожі. Це через роботу?

Вона підняла погляд.

— А що ще?

Він ледь усміхнувся.

— Не знаю. Просто… ти стала ніби далі.