Розділ 12 “Те, що залишили між рядків”

Річардсон був у себе в кабінеті, коли Еріка постукала. Двері прочинилися майже одразу, ніби він чекав.

— Заходь, Морган.

Кабінет виглядав так само, як завжди: акуратний, стриманий, без зайвих деталей. Папки рівними стосами, чашка з давно вистиглою кавою, жалюзі напівопущені — світло різало простір тонкими смугами. Усе тут говорило про контроль. І про те, що минуле тут не люблять.

Еріка зачинила двері за собою.

— У вас є хвилина? — спитала вона, хоча знала відповідь.

Річардсон кивнув і жестом вказав на стілець навпроти.

— Сідай. Ти не з тих, хто заходить просто так.

Вона сіла, поклала руки на коліна, але відразу ж стисла їх у замок. Її видавала напруга — не професійна, не робоча. Особиста.

— Я була в мами, — почала вона прямо. — І знайшла дещо зі старих речей батька.

Річардсон не перебив. Лише трохи відхилився назад, уважно дивлячись на неї.

— Фото, — продовжила Еріка. — З флоту. Мій батько. Моя мама. Мануель Гудман.

І ви.

Повітря в кімнаті ніби стало густішим.

— Ти хочеш знати, чому я ніколи про це не говорив, — сказав він повільно, не зводячи з неї погляду.

— Я хочу знати, чому ніхто не говорив, — відповіла вона. — І чому щоразу, коли справа торкається мого батька, всі говорять натяками.

Річардсон мовчав кілька секунд. Потім підвівся і підійшов до вікна. Його відображення на темному склі було нечітким — розмитим, наче він сам не хотів бути тут повністю.

— Твій батько був хорошим чоловіком, — нарешті сказав він. — І надійним другом. Це правда.

— Але не вся, — тихо сказала Еріка.

Він обернувся.

— Іноді правда — це не те, що приховують. А те, що вирішують більше не ворушити.

Еріка відкрила рота, щоб відповісти — і саме в цей момент її телефон завібрував.

Один раз.

Коротко.

Непомітно.

Але вона відчула це так, ніби хтось торкнувся її плеча.

Еріка дістала телефон, глянувши на екран. Анонімний акаунт. Без імені. Без фото. Той самий.

Повідомлення було коротке: 

«Ти так і не дізналась, ким був твій батько насправді.

Чи ти просто не хочеш?

Якщо так — я покажу тобі».

У грудях стиснулося.

Річардсон помітив зміну в її обличчі.

— Щось трапилось?

Вона повільно підвела погляд.

— Скажіть мені, — її голос був рівний, але всередині все тремтіло. — Ви колись шкодували, що не розповіли мені більше?

Він затримав на ній погляд довше, ніж потрібно.

— Так, — сказав нарешті. — Але ще більше я шкодував би, якби знав, чим це може для тебе закінчитись.

Еріка відчула, як холод проходить уздовж спини.

Це була не відповідь.

Це було попередження.

Той, хто пише їй повідомлення, знає не лише її минуле.

Він знає, де саме вона перестала дивитися.

Річардсон знову сів за стіл. Рухи були повільні, вивірені, але Еріка знала його достатньо добре, щоб помітити: він обирає слова обережніше, ніж зазвичай.

— Ти отримуєш повідомлення, — сказав він не як запитання.

Еріка не відповіла одразу. Телефон лежав у руці, екран уже згас, але слова ніби залишилися перед очима — викарбувані на внутрішньому боці повік.

— Так, — нарешті сказала вона. — Уже деякий час.

— І ти мовчиш.

— Ви самі просили не ділитися зайвим, — вона підняла погляд. — Навіть із Картером.

Річардсон ледь помітно стиснув щелепу.

— Я просив бути обережною. Це різні речі.

— Для мене — ні.

Між ними знову зависла тиша. Не робоча — людська. Та, у якій стає зрозуміло: ще крок — і назад дороги не буде.

— Твій батько не був святим, — сказав він раптово. — Але він ніколи не був тим, ким його можуть намагатися виставити.

— Можуть? — Еріка схопилася за це слово. — Хто?

Річардсон подивився їй просто в очі.

— Ті, кому вигідно, щоб ти сумнівалась. У ньому. У собі. У всьому, що пам’ятаєш.

У неї пересохло в горлі.

— Ви знали, що хтось може вийти на мене через нього?

— Я підозрював, що минуле не закінчилося так чисто, як нам хотілося б, — відповів він. — Але я не думав, що це станеться зараз. І вже точно не так.

Еріка повільно вдихнула.

— Тоді скажіть мені бодай одне. Чому моя мама сказала, що не хотіла, щоб минуле знову стало частиною мого життя?

Річардсон відвів погляд. На секунду — але цього було досить.

— Бо іноді минуле не просто нагадує про себе, — тихо сказав він. — Воно повертається, щоб закінчити те, що колись не встигло.

У голові Еріки спалахнув образ — не сон, не спогад, а щось середнє. Темне приміщення. Пил у повітрі. І дзеркало — старе, у срібній рамі, з подряпинами, ніби по ньому хтось водив нігтями.

Вона здригнулася.

— Ви коли-небудь бачили це дзеркало? — запитала вона раптом.

Річардсон завмер.

— Яке дзеркало?

— Те, що з’являється в моїх снах. Завжди одне й те саме. Наче… воно було там, де я була колись. І дивилось.

Він мовчав довше, ніж дозволяла б проста неуважність.

— Еріка, — сказав він нарешті, вже іншим тоном. — Якщо ти починаєш згадувати речі, яких не пам’ятаєш… це означає, що хтось тобі допомагає.

— Або змушує, — відповіла вона.

Їхні погляди знову зустрілися. Цього разу — без захисту.

— Якщо отримаєш ще одне повідомлення, — сказав Річардсон твердо, — ти одразу приходиш до мене. Не аналізуєш. Не шукаєш відповіді сама. Обіцяєш?

Еріка кивнула.

Але в глибині душі знала: вона вже перейшла ту межу, після якої обіцянки стають умовними.

Коли вона вийшла з кабінету, коридор здався їй довшим, ніж зазвичай. Світло ламп було надто різким, тіні — надто чіткими. Віддзеркалення у склі дверей мигнуло — і на мить їй здалося, що воно дивиться на неї не синхронно.

Наче затрималося.

Наче запам’ятало.

Анонім мав рацію в одному: вона справді ще не знала, ким був її батько насправді.

І найстрашніше — вона починала здогадуватися, хто стане свідком цієї правди.

Коридор був таким довгим, що здавалось йому немає кінця. Кожен крок лунав надто голосно, ніби під підошвами був не лінолеум, а порожнеча. Еріка йшла рівно, не пришвидшуючись, не озираючись — так, як її вчили. Але всередині щось рвалося, вимагало зупинитися, обернутися, перевірити, чи ніхто не йде слідом.