Розділ 11 “Чужі спогади”

Коли Еріка зайшла у відділок, їй здалося, що повітря тут стало важчим, ніж зазвичай — наче кожен звук, кожен крок відлунював у коридорах глухо й напружено.

Вона майже не спала. Голова трохи гуділа, але рішучість тримала її на ногах.

Спершу — до Річардсона.

Вона підійшла до його кабінету, постукала й почула стримане «заходь». Річардсон сидів за столом, зосереджено переглядаючи якісь матеріали. Підняв очі, помітив її — і в його погляді промайнула тінь стурбованості.

— Ти рано, Морган, — сказав він. — І виглядаєш так, ніби ніч не принесла тобі нічого хорошого.

Еріка обережно зачинила за собою двері.

— Мені потрібен відгул. Сьогодні.

Річардсон одразу відклав папери.

— Щось сталося?

Вона вагалася рівно секунду — далі не могла.

Правди говорити не можна. Але й брехати повністю не вийде.

— Мені потрібно поїхати до мами. Давно відкладала… розмову. І якщо я цього не зроблю зараз — буде пізно.

Він довго мовчав, вдивляючись у неї так, наче намагався зважити не слова, а те, що вона намагається приховати.

— Ти впевнена, що хочеш робити це саме сьогодні? — тихо запитав він.

— Так.

Ще мить тиші.

Потім він відкинувся на спинку крісла й коротко кивнув:

— Добре. Візьми день. Але будь обережна, Морган. Зараз кожен твій крок важить більше, ніж зазвичай.

Її пальці стиснулися в кулак.

— Я знаю.

Вона хотіла вже вийти, але він додав:

— Якщо щось піде не так — дзвони мені першому. Не Картеру. Мені.

Еріка не зрозуміла, чому від цих слів стало холодніше.

Нічого не відповіла, лише вийшла й тихо зачинила двері.

Картер сидів за своїм столом, вже занурений у папери. Коли вона наблизилась, він підняв голову — і на мить виглядав так, ніби хоче щось запитати. Можливо, про вчора. Можливо, про її вигляд.

Але Еріка випередила його:

— Ти казав, що можеш прикрити мене з паперовою роботою?

Картер здивовано моргнув.

— Так… казав.

— Тоді зроби це сьогодні. Будь ласка. Мені потрібно їхати. Потім… потім усе розповім.

Він відсунув стілець, підвівся. Дивився на неї так, наче намагається зчитати те, що ховається між рядками.

— Еріка… — він трохи нахилився вперед. — Це пов’язано з учорашнім? З тим, що сталося біля метро?

Вона вдихнула й відвела погляд.

— Ні. Не зовсім. Просто… особисте.

Картер скривив губи, але не тиснув.

— Гаразд. Я впораюся. Їдь. Але… — він торкнувся її плеча, дуже легенько, майже нерішуче. — Якщо треба буде допомога — не треба чекати «потім». Добре?

Еріка ледь усміхнулась — більше для того, щоб приховати втому.

— Добре.

Вона забрала куртку зі спинки стільця й рушила до виходу.

А Картер проводив її поглядом — із таким виразом, ніби знав: вона не договорює. І що б не сталося, він точно буде поруч.

Таксі під’їхало через дві хвилини після виклику. Еріка стояла біля будівлі, нервово стиснувши телефон у руці, і весь час озиралася, хоч чудово розуміла — ніхто за нею не йшов.

Принаймні сьогодні.

Вона швидко сіла на заднє сидіння й назвала адресу. Водій кивнув, злегка збільшивши звук радіо, але музика була лише фоном. Еріка майже не чула її — в голові шуміло сильніше.

Місто повільно ковзало за вікном.

Люди поспішали на роботу, машини гуділи, світлофори миготіли знайомими барвами — але для неї все це виглядало так, ніби вона дивилася фільм, відсторонено й холодно.

Коли таксі виїхало на шосе, водій кинув короткий погляд у дзеркало:

— Вам не жарко? Ви бліда як стіна.

— Усе добре, — прошепотіла вона.

Але це була брехня.

Слова Річардсона, фотографія, обличчя матері на одному знімку з чоловіком, про якого вона ніколи не говорила… Це зводило її з розуму.

Неначе хтось курсував між її спогадами й виривав сторінки, залишаючи замість них чужі шматки.

Таксі звернуло на дорогу, що вела до передмістя. Дім її мами був майже біля лісосмуги — віддалений, трохи відрізаний від решти світу. В дитинстві це місце здавалося чарівним.

Сьогодні — загрозливим.

Водій періодично поглядав на неї, але мовчав.

Вона зрозуміла, що стискає коліна так сильно, що пальці затерпли.

Якщо мама знала про те фото… Якщо вона знала про Річардсона… Якщо вона брехала всі ці роки…

Ця думка боліла найсильніше.

За кілька хвилин машина зупинилася біля знайомої хвіртки. Еріка розрахувалася й вийшла, притримавши долонями двері, щоб вони не грюкнули — нерви були на межі.

Таксі від’їхало, а вона залишилася стояти сама, вдивляючись у будинок.

Сонце ховалося за нього, кидаючи довгу тінь на ґанок. Двері були зачинені. У вікнах — рух тіней, ледь помітний.

Вона вдихнула повітря, відчувши в ньому запах лісу й сирості. Колись це було її домом. Сьогодні — місце, де ховалася частина правди.

Еріка піднялася сходами до дверей і постукала.

Раз.

Другий.

Третій.

Лише після третього за дверима почулися повільні кроки.

Потім — звук ключа.

Двері прочинилися.

На порозі стояла її мати — здивована, трішки розгублена, блідіша, ніж зазвичай.

— Еріко? — її голос зірвався на тихий трепіт. — Ти ж не писала, що приїдеш… Щось сталося?

Еріка стояла мовчки кілька секунд. Тепер, коли вони були поруч, стало складніше дихати. Грудна клітка стискалась.

— Нам треба поговорити, мамо, — сказала вона нарешті. Голос здався їй чужим.

Мати відступила, відкриваючи прохід.

— Заходь. Я… знала, що колись ти прийдеш із цим.

І ці слова прозвучали так, ніби мама давно чекала цього моменту. А може — боялася його.

Вони зайшли всередину мовчки.

У будинку було тепло, але повітря здавалося важким — ніби стіни пам’ятали більше, ніж хотіли віддати. Мати зачинила двері, не кваплячись, провернула ключ і на мить притулилася до них спиною, ніби збиралася з силами.

— Чаю? — запитала вона занадто швидко.

— Можна, — відповіла Еріка, хоча насправді їй було байдуже.

Вони пройшли на кухню. Все залишилося таким, яким вона пам’ятала: старий дерев’яний стіл, світла скатертина, трохи стерті краї стільців. Тільки тиша стала іншою — гострішою.