Розділ 9 “Той, хто залишає числа”

Понеділок почався дивно.

Небо над Нью-Йорком висіло низько, тиснучи свинцевими хмарами, і навіть світло здавалося тьмяним, мов після безсонної ночі. У відділі панувала тиша — глибока, неприродна, така, що чути кожен подих.

Еріка прийшла раніше за всіх.

Коридори ще пахли вогкістю та пилом, на столах — чашки, забуті після п’ятниці. Вона машинально пройшлася між рядами, намагаючись увійти в звичний робочий ритм, але всередині було якесь дивне напруження.

Те, що сталося наприкінці минулого тижня, не виходило з голови — розмова з Алексом, сумніви, нічна тінь на вулиці. Усе сплелося в вузол, який вона не могла розв’язати.

Вона поклала пальто на спинку стільця й глянула на дошку з доказами, де вони закінчили п’ятничний день.

І саме тоді побачила це.

Новий аркуш. Фото, прикріплене до самої середини дошки — так, щоб його неможливо було не помітити.

На ньому — розмита нічна вулиця, десь на околиці міста. Один будинок, одне освітлене вікно. І в правому нижньому куті — чорним маркером, грубо, але чітко написано: 09.

Серце стиснулося.

Ті самі цифри, що снилися їй. І з’являлися у повідомленнях.

Двері клацнули — у відділ зайшов Річардсон, із чашкою кави й зім’ятою текою під пахвою.

— Рано ти сьогодні, — буркнув він. — Вирішила виграти у всіх змагання з безсоння?

Еріка мовчки показала на дошку.

Він підійшов ближче, примружився, а потім обережно зняв фото.

— Це що за чортівня?.. Хто це сюди повісив?

— Коли я прийшла, воно вже тут було, — тихо відповіла вона.

— І ти впевнена, що ніхто не заходив?

— Абсолютно.

У кабінет зазирнув Картер, тримаючи в руках роздруківки з вихідних.

— Щось сталося?

Річардсон повернув фото.

— Бачив це, коли заходив?

Картер нахмурився:

— Ні. Я прийшов хвилин п’ятнадцять тому, все було, як завжди. Хтось міг зайти після мене.

Річардсон коротко кивнув:

— Камери перевіримо. Якщо це жарт, то хтось дуже не розуміє, у що грається.

У цей момент у дверях з’явився Брайан Колдвелл — новий агент, переведений у четвер.

Свіжий костюм, спокійна хода, очі — уважні, але без виразних емоцій.

— Ви тут щось цікаве знайшли, — озвався він, кидаючи короткий погляд на дошку.

— Фото, — відповів Картер. — З’явилося невідомо коли.

Брайан підійшов, узяв знімок, повільно роздивився.

Річардсон кивнув у бік камер:

— Хочу знати, хто заходив у будівлю між неділею вечора і сьомою ранку. Якщо це хтось із наших — я дізнаюсь. Якщо хтось зовні — теж.

Брайан тихо поклав фото на стіл.

— Цікаво… — промовив він рівно, майже без емоцій. — У того, хто це зробив, відчувається певний стиль. Ніби він залишає підпис.

Картер глянув на нього здивовано:

— Підпис? Це, по-твоєму, мистецтво?

— Не зовсім, — Брайан повів плечем. — Швидше, гра. Люди, які відчувають контроль над ситуацією, часто лишають дрібні знаки — щось, що бачать лише ті, кому це призначено.

Його голос був рівний, спокійний, але кожне слово змушувало Еріку напружуватися.

Він говорив надто впевнено.

Наче знав не теоретично, а з досвіду.

Річардсон насупився:

— Ти кажеш, ніби бачив подібне раніше.

— Можливо, — спокійно відповів Колдвелл. — На минулій роботі було кілька справ, де злочинець діяв за схожим принципом. — Він зробив коротку паузу й усміхнувся краєм губ. — Іноді такі люди вважають себе режисерами. Вони насолоджуються моментом, коли інші нарешті помічають їхні сліди.

Еріка відчула, як під шкірою пробіг холод. Його голос був спокійним, але в кожному слові чулася дивна впевненість, навіть знайомість.

Слова, інтонації, тембр — усе зливалося у відчуття, що вона вже колись це чула.

Вона зиркнула на нього ще раз. Сірий костюм, холодні очі, спокійна манера триматися.

І тоді її пам’ять видала чітку картинку — вечір, ніч, кафе на околиці міста, темний седан.

Алекс. І чоловік у сірому пальті.

Вона стояла тоді за деревом, ховаючись від світла, дивилася крізь вікно. Їхня розмова була серйозною, обличчя напружені.

Вона пам’ятала його ходу, поставу, навіть те, як він поправив манжет, перш ніж сісти.

І тепер він стоїть тут.

За три метри від неї.

Річардсон щось говорив, але вона не чула. Гул крові в скронях перекривав усе.

— Колдвелл, — вимовив начальник. — Добре, якщо маєш досвід із подібними випадками — підключайся до аналітики. Може, твій погляд допоможе нам знайти закономірність.

— Зрозумів, — спокійно відповів він і коротко кивнув.

Еріка змусила себе не зреагувати. Не показати навіть найменшого натяку.

Але всередині все змішалося — страх, недовіра, дивне відчуття, що хтось знову наближається надто близько.

Коли наради закінчилися, вона вийшла першою, пояснивши, що має дзвінок.

Насправді ж — просто хотіла вдихнути.

Коридор був тихий. Її відображення в склі дверей здавалося чужим.

— Ні, — прошепотіла вона ледь чутно. — Це неможливо.

Але мозок підкинув ще одну деталь: тоді, біля кафе, вона бачила, як той чоловік доторкнувся до Алекса — короткий, владний жест. Не дружній. Не випадковий.

Жест людини, яка тримає контроль.

І тепер цей самий чоловік сидить у їхньому відділі.

Під ім’ям Брайан Колдвелл.

Еріка глибоко вдихнула.

Ти не агент даремно, — нагадала собі. — Дізнайся, хто він. І що насправді стоїть за його переведенням.

Вона розвернулася й рушила до архіву.

Її пальці тремтіли, коли вона торкнулася дверної ручки.

Усе тільки починалося.

Архів пахнув пилом і металом. У цьому приміщенні завжди було прохолодно, навіть коли зовні стояла спека, — стіни зберігали тишу, як старий сейф. Лише клацання ламп і легке гудіння вентиляції супроводжували кроки Еріки.

Вона ввела свій службовий код і відчинила термінал доступу. Екран блимнув, ожив, віддзеркалюючи її втомлене обличчя. Пальці, ще холодні від осіннього повітря, ковзнули по клавіатурі.

B. Caldwell — переведення, 1 жовтня.