Розділ 8 “За дверима кімнати 09”

Так і промайнув останній тиждень вересня. Справи, допити, нескінченні звіти — робочий ритм знову затягував усіх у вир, де дні змішувалися між собою. Почався новий місяць, а з ним — і зміни у відділі.

Ще 2 тижні тому Річардсон попередив: до їхньої групи переводять нового агента. Хто він, чому саме до них — відповіді ніхто не мав. У коридорах лунали здогадки, пересипані жартами й напівсерйозними ставками, але все це було поверхневою цікавістю.

Еріка ж не відчувала нічого. Її абсолютно не хвилювала ця новина. Вона чемно кивала, коли колеги обговорювали, «чи він з ФБР, чи з місцевих», або «чи не якесь це покарання за провал». Усередині ж її думки були зайняті зовсім іншим: снами, що накочували ночами; дивними знахідками, які з’являлися в її квартирі, наче відбитки чийогось чужого втручання; анонімними повідомленнями, які обпалювали мозок кожним словом.

А найголовніше — її батько. Усе, що вона намагалася приглушити в собі, знову підіймалося з глибин пам’яті. Його смерть, його тінь, його таємниці. Чому ім’я людини, яка давно мала залишитися тільки частиною її минулого, раптом знову постало в центрі гри?

Відповідей не було. Ані повідомлень. Ані фотографій. Жодних нових «підказок». Наче все стихло. Наче той, хто тягнув за нитки, вирішив узяти паузу.

Вона намагалася зосередитись на роботі, і саме тоді, серед хаотичного процесу перевірки свідчень, їй раптом згадалося одне. Розмова, яку вона випадково почула кілька тижнів тому в офісі. Її колеги говорили пошепки, імена не називали, але суть — залишилася в пам’яті: «…він знав більше, ніж нам тоді сказали…»

Тоді вона не надала цьому значення, закрутилася у справах. А зараз цей уривок вистрілив у свідомості так гучно, що вона навіть зупинилася, тримаючи в руках папку.

Що вони мали на увазі?

Серце зробило гучний удар. Вона відчула, як піт виступає на долонях. Може, це було зовсім не про неї. Може, зовсім інша історія. Але мозок уперто підкидав іншу версію: це може бути пов’язано з її батьком.

Еріка вдихнула глибше, щоб заспокоїтись. Якщо запитувати — то тільки у того, хто знає більше за інших. У Річардсона. Але зробити це потрібно було максимально обережно. Так, щоб не прозвучало як особистий інтерес. Щоб не видалося, ніби вона прив’язує це до себе.

Тільки одне питання гальмувало її: а якщо й справді це про неї?

— Морган, ти з нами? — голос Картера вирвав її з думок. Вона підняла очі, побачила, що колеги вже встигли зібратися навколо дошки з матеріалами справи.

— Так, — кивнула вона, закриваючи папку. — Зараз.

Але внутрішній план уже сформувався. Вона дочекається зручного моменту й поставить це запитання Річардсону. Обережно. Можливо, між рядків.

І тоді дізнається: чи справді той уривок розмови був стороннім шумом у її пам’яті, чи ж це — ще один пазл у картині, яку вона боялася скласти.

Вечір наближався, офіс потроху спорожнів. За вікном тягнувся туманний дощ, і лампи в коридорі відкидали тепле жовте світло. Еріка затрималась у відділі довше, ніж планувала, шукаючи момент. І ось — вона побачила, як двері кабінету Річардсона лишилися прочиненими.

Вона постукала й обережно заглянула:

— Сер, можна хвилину?

Річардсон сидів над звітом, окуляри сповзли трохи на ніс. Він підняв очі, швидко окинув її поглядом — і кивнув:

— Заходь, Морган.

Вона зайшла, відчуваючи, як усередині все стискається. Їй потрібно було звучати рівно, спокійно, так, ніби це просто робоча деталь.

— Я хотіла дещо уточнити, — почала вона, роблячи вигляд, що гортає блокнот. — Декілька тижнів тому я випадково почула розмову в офісі… наші колеги згадували, що «хтось знав більше, ніж було офіційно». Вони говорили пошепки, тому я не впевнена, чи правильно зрозуміла. Але тепер подумала, що варто перевірити. Можливо, це стосується однієї зі старих справ?

Річардсон зняв окуляри, повільно відклав їх убік. Його обличчя залишалося кам’яним, але в очах промайнуло щось — настороженість.

— Хтось знав більше, ніж було офіційно, — повторив він тихо, немов зважував кожне слово. — І ти вирішила, що це важливо саме зараз?

— Просто збіг, — знизала вона плечима, намагаючись здаватися байдужою. — Коли ми зводили хронологію по Принстону, згадка сама спливла в голові. Я подумала, що якщо це зачіпка, яка може стосуватися… ну, якоїсь прихованої інформації, то краще дізнатися.

Кілька секунд він мовчав. Лише пальцями постукував по столу. Потім нахилився трохи вперед.

— Слухай, Морган. У нас у відділі завжди вистачало чуток. Агентські розмови, напівфрази — це як фон, на який не варто звертати надто багато уваги. Інакше почнеш бачити тіні там, де їх немає.

Вона ледь помітно кивнула, але його погляд був занадто проникливим.

— Я правильно розумію, ти питаєш не просто так?

— Ні, сер, — поспішила відповісти вона. — Просто професійна цікавість.

— Професійна, — повторив він з іронічною усмішкою. Потім голос його став серйознішим:

— Добре. Я скажу лише одне. Є справи, які залишаються закритими не тому, що їх не можна розкрити, а тому, що їхня правда надто небезпечна. Іноді навіть для тих, хто був частиною цієї правди.

Еріка відчула, як холод пробіг хребтом.

Річардсон знову взяв окуляри, повернувшись до звіту:

— Якщо почуєш ще якісь уривки — ігноруй. У нас є реальні справи, якими треба займатися.

Вона мовчки кивнула. Їй довелося вийти з кабінету швидко, перш ніж він побачив, як вона стискає блокнот так, що побіліли пальці.

Тепер вона була впевнена: уривок, який почула, був про неї. І про її батька.

Вечір затягувався. Відділ майже спорожнів: у коридорі чути було лише віддалені кроки прибиральниці й шум дощу, що стікав по вікнах. Еріка сиділа ще кілька хвилин за своїм робочим столом, перегортала ті самі папери, які вже знала майже напам’ять, і ніяк не могла зосередитися. Слова Річардсона звучали в голові знову й знову: «Є справи, які залишаються закритими не тому, що їх не можна розкрити, а тому, що їхня правда надто небезпечна».