Розділ 7 “Сліди за спиною”

В кабінеті, наповненому запахом кави та сухим шелестом паперів, стояла напруга, знайома кожному з них: останній крок перед тим, як справу вважатимуть завершеною.

На стіні висіла дошка, де нитки й фотографії спліталися у складну мапу подій. Всі дати, місця, зникнення, маршрути — вони розтягнули перед собою повну хронологію. Кожен шматочок інформації, який колись здавався розрізненим і хаотичним, тепер з’єднався в єдине полотно.

Еріка сиділа за столом, перегортаючи свої нотатки. Вона відчувала, як очі втомлено печуть, але разом із тим мозок відмовлявся зупинятися.

— Отже, — почав Річардсон, повільно проводячи пальцем по лініях на дошці. — Першу дівчину викрали пів року тому. Потім ще шість, двоє з яких не перебували в розшуку — майже через рівні проміжки. І остання, студентка коледжу… — він зробив паузу, — яку ви з Картером врятували.

Його погляд ковзнув до Еріки. Вона відчула в ньому щось більше, ніж просто робочий інтерес. Змішання гордості, турботи й… спогаду.

Він добре знав її батька. Вони разом пройшли війну, разом пережили моменти, коли смерть дихала в обличчя. І тепер він дивився на Еріку майже так само, як колись на нього. Але вона поки що цього не знала.

— Виходить, ми маємо повну картину, — підсумував один з агентів. — Вони діяли за планом, але помилилися в останній раз. І це їх знищило.

Картер, що сидів трохи осторонь, додав:

— Або хтось зробив так, щоб ми вийшли на них саме зараз.

Тиша впала в кабінеті. Кожен розумів, що його слова мали сенс.

Еріка машинально стиснула ручку. Їй знову згадалося фото. Напис. І той холод, який прокотився по тілу, коли вона зрозуміла: хтось знає набагато більше про неї саму, ніж вона дозволила б.

— Залишилось лише оформити протокол, — Річардсон порушив мовчанку, наче відрізавши. — І передати все в прокуратуру. Після цього справа офіційно закрита.

Він обвів їх суворим поглядом.

— Але не для нас. Ми продовжуємо працювати з усім, що може мати стосунок до цієї мережі. Не хочу, щоб ми думали, що це кінець. Бо іноді кінець — це лише початок чогось більшого.

У відділі вже стих гамір. Більшість агентів розійшлися, залишивши на дошці впорядковану картину подій — викрадення, маршрути, фотографії, червоні маркери, які тепер складалися в єдину хронологію.

Еріка стояла біля столу, перебираючи папки. Вона ніби боялася піти першою. Наче якщо зробить крок до виходу, відчує якусь пустку, яку залишить після себе справа, що кілька тижнів була її життям.

Позаду пролунав крок.

— Ти знову залишаєшся останньою, — тихо сказав Картер.

Вона озирнулася. Він стояв біля дверей, тримаючи під пахвою кілька звітів. Виглядав утомленим, але в очах була та сама уважність, яку вона бачила вже не раз.

— Хтось має перевірити деталі, — відповіла вона, намагаючись зберегти легкий тон. — Не хочу, щоб через дрібницю ми втратили щось важливе.

Картер поклав папки на стіл і перехрестив руки на грудях.

— Проблема не в деталях, Морган. Проблема в тому, що ти не даєш собі жодного перепочинку.

Еріка відклала ручку, зітхнула.

— Просто… я не можу дозволити собі слабкість.

Він зробив крок ближче. Його голос став тихішим, але проникливішим:

— Слабкість — це коли здаєшся. А ти не з тих, хто здається. Але я бачу, що тебе щось гризе.

Вона відчула, як її плечі напружилися. Хотілося відвернутися, пожартувати, зняти з нього цю увагу. Але в горлі стало тісно.

— Все добре, Генрі, — промовила вона нарешті. — Просто… справа важка.

Він подивився на неї довше, ніж слід було. Потім ледь кивнув, зрозумівши, що більше нічого не витягне.

— Добре. Але якщо захочеш…, — не встиг завершити він.

— Так, я знаю де тебе знайти. Ти мені це говорив вже мільйони разів. 

Еріка зібрала свої папки й вийшла з кабінету першою. Відчувала, як його погляд ще кілька секунд тримався на її спині.

Нічний Нью-Йорк зустрів її прохолодним вітром і мерехтінням вогнів. Біля тротуару стояла знайома машина. Алекс.

Її серце радісно здригнулося, але коли вона підійшла ближче, відчула щось інше — його постать за кермом здавалася занадто напруженою, погляд — холодним.

Він навіть не вийшов зустріти її, просто відчинив дверцята зсередини.

— Сюрприз, — сказав рівним тоном.

Еріка усміхнулася, намагаючись розвіяти дивну атмосферу.

— Я думала, ти зайнятий сьогодні. 

— Плани змінилися, — сухо кинув він.

Вони рушили з місця. Машина їхала мовчки, лише двигун і шум вулиці заповнювали простір між ними. Еріка відчувала себе дивно: вона звикла, що Алекс говорив багато, жартував, запитував про її день. Сьогодні ж у повітрі висіла тиша, яка різала гірше будь-яких слів.

Раптом він різко зупинився біля безлюдного узбіччя. Заглушив мотор. Його руки так і залишилися на кермі, але погляд — важкий, прямий, гострий — впився в Еріку.

— Що відбувається між тобою і Картером? — запитав він тихо, але в його голосі відчувалася напруга, мов натягнута струна.

Еріка кліпнула, не одразу зрозумівши сенс слів.

— Що?

— Не прикидайся, — він різко повернувся до неї. — Я знаю про ваш бар. Знаю, що ти майже ночувала біля його ліжка в лікарні.

Слова вдарили її, наче крижана вода. Вона вдихнула, потім знову, намагаючись знайти хоч якісь пояснення.

— Алекс… звідки ти це знаєш?

Але питання зірвалося надто пізно. У першу мить вона була настільки спантеличена, що навіть не подумала, як дивно чути це від нього. В голові пульсувало лише одне: він стежив? хтось йому розповів?

— То правда, — кинув він, не відповідаючи на її запитання. — Ти проводиш із ним більше часу, ніж зі мною. І не кажи, що це тільки робота.

Еріка відчула, як усередині все стискається. Її обличчя горіло — від образи, злості й водночас від безпорадності.

— Це робота, Алекс! — сказала вона твердо, але голос тремтів. — Він мій напарник. Людина, з якою я щодня ризикую життям. І так, я була біля його ліжка, бо не могла залишити його після того, як він ледь не помер. Це не те, про що ти думаєш.