Розділ 6 “Тіні серед своїх”

Ніч опустилася на місто так тихо, що навіть шум спецтранспорту здавався приглушеним. Сині й червоні проблискові вогні ритмічно били по стінах старого складу, відбиваючись у калюжах і створюючи враження, ніби все довкола пульсує одним серцем. Серцем, що тільки-но витримало справжній шторм.

Еріка стояла осторонь. Руки ще трохи тремтіли, попри те, що небезпека минула. Вона відчувала, як адреналін повільно залишає тіло, залишаючи по собі втому, важкість і легке запаморочення. Десь поруч лікарі вантажили врятованих дівчат у швидкі, обережно підтримуючи, накриваючи теплими ковдрами. Їхні тремтячі плечі, порожні очі й тихі схлипування врізалися в пам’ять сильніше, ніж звуки пострілів чи крики злочинців.

— Всі живі, — промовив Картер. Його голос звучав низько, хрипко. Він теж виглядав виснаженим, але очі світилися тим самим полегшенням, яке відчувала вона. — Це важить більше, ніж будь-які протоколи.

Еріка кивнула, не відводячи погляду від машини швидкої, яка щойно рушила з місця.

— Але попереду ще буде купа паперової роботи. І допити. І звіти.

— І довгі години сну, яких ми не дочекаємося, — додав він із ледь помітною усмішкою.

Вона краєм губ відповіла тим самим, хоча всередині усмішка не приживалася. Було відчуття, що пазл склався лише частково. Так, усі восьмеро дівчат врятовані. Так, викрадачі схоплені. Але десь у глибині, у тіні, залишалася порожнеча.

Їхній автобус рушив уже ближче до другої години ночі. У салоні стояла напружена тиша: агенти сиділи втомлені, кожен занурений у власні думки. Дехто переглядав записи, дехто куняв, хтось мовчки вдивлявся у вікно, наче намагаючись спіймати бодай часточку спокою в нічному місті.

Еріка сиділа біля вікна. Повз пропливали бліді ліхтарі й тіні мостів. Вона намагалася заспокоїти думки, але знову й знову поверталася до образів дівчат. Особливо тієї останньої, яку вони знайшли в коморі. Її руки тремтіли так сильно, що здавалося, ніби пальці ось-ось зламаються від власної крихкості.

— Ти тиха сьогодні, — обережно промовив Картер, сідаючи поруч.

Еріка знизала плечима.

— Просто втомилася.

Він нахилився трохи ближче, говорив так, щоб чули лише вони:

— Я бачив, як той виродок тебе схопив. Ти могла задихнутися.

Вона різко перевела на нього погляд, але він не відвів очей.

— Генрі, я в порядку. Ти ж сам зняв його з мене.

— Так, але… — він стиснув кулаки. — Я більше не хочу бачити, як ти задихаєшся в чужих руках.

Слова зависли між ними. Вона не знала, як відповісти. Усередині щось стиснулося, але раціональна частина змусила знову вирівняти голос:

— Ми обоє знали, на що йдемо. Це робота.

— А ми — теж люди, — відказав він і відвернувся, втупившись у темне вікно.

Коли вони нарешті повернулися в Нью-Йорк, світанок тільки починав розфарбовувати небо. Сірий холодний ранок накривав місто, наче ковдра, у якій не було тепла.

Відділ зустрів їх кавою, шелестом паперів і відбитками втомлених голосів. Річардсон уже чекав у конференц-залі. Дошка зі світлинами, картами та записами була вся в мітках червоного маркера.

— Гарна робота, — почав він без зайвих вступів. — Всі дівчата живі. Це головне. Викрадачі — під вартою. Але на цьому все не закінчується. Ми повинні перевірити, що ми справді зачистили всю мережу. Я не хочу, щоб виявилося, що залишився ще хтось.

Еріка сиділа рівно, уважно слухаючи. Вона відчувала, як у голові вже знову збирається стратегія: карти, маршрути, обшуки, допити.

— Тому, — продовжив Річардсон, — від сьогодні починаємо другу фазу. Ми перевіримо всі їхні точки. Кожен склад, кожну схованку. І поки не будемо впевнені, що всі дівчата врятовані й усі винні під замком, я не зупинюся.

Кімната наповнилась схвальними кивками.

Весь день розчинився в рутині: звіти, перехресні допити, складання протоколів. Агенти, хоч і виснажені, працювали мов заведені. Усі розуміли: справа, над якою вони ламали голови кілька місяців, майже закінчена.

Еріка трималася. Вона занурювалася в папери, у звіти, у фотографії, змушуючи себе не думати про інше. Втім, у підсвідомості, як завжди, ворушилося: дзеркальце, фотографія, сон. І щось ще — невидиме, але нав’язливе, як колючка під шкірою.

Вечір вона зустріла в порожньому кабінеті. Колеги вже розійшлися, світло в коридорах приглушили. Лише настільна лампа відкидала теплу пляму на папери. Вона взялася дописувати свій звіт, коли телефон тихо завібрував.

Спершу вона не звернула уваги — подумала, що це чергова робоча розсилка. Але коли глянула, то застигла.

Анонімний аккаунт.

Без імені, без аватарки, лише набір цифр у ніку, знову.

Повідомлення:

«Ти врятувала їх сьогодні. Молодець. Але чи пам’ятаєш ти, кого не врятувала тоді?»

У Еріки серце стиснулося. Вона перечитала кілька разів, ніби очі могли обманювати. Але текст був перед нею, чіткий і холодний, як лезо.

Вона відчула, як руки знову починають тремтіти.

Здавалось, вона ось-ось видихнула й дозволила собі повірити, що все позаду. А тепер знову — провалля під ногами.

Телефон дзижчав у руці, але вона вже не чула звуків офісу. Перед очима знову встав той сон: кімната, вона — десятирічна, і голос, що не дає спокою.

Її ковтнув той самий холод, від якого не врятують жодні бронежилети.

Еріка сиділа нерухомо, тримаючи телефон у руці. Серце билося гучно й нерівно, наче в грудях знову завели сирену. Вона вдивлялася в слова, і кожна літера врізалася в мозок, нагадуючи шрам.

«Кого не врятувала тоді?»

— Тоді… — прошепотіла вона майже беззвучно.

Її думки рванули в минуле. Дитинство. Той самий сон. Кімната, вікно із заштореними важкими шторами, запах пилу й чогось металевого. І вона — маленька, безсила, загублена в тому просторі. Але що тоді сталося? Чому пам’ять ніби ставить стіну?

Вона підвелась, зробила кілька кроків по кабінету. Порожній простір здавався занадто великим, а тиша — занадто гучною. Лише клацання годинника на стіні відмірювало секунди, які розтягувалися у вічність.