Розділ 5 “Дихання після темряви”

Кінець тижня дався всім нелегко. Дні зливалися один в один: нескінченні виїзди на склади, обшуки, протоколи, перевірка кожної деталі, яку знаходили в документах чи електронних носіях. Еріка відчувала, що втома сідає на плечі, як свинець, але дозволити собі зупинитися вона не могла.

У відділку стояла та сама важка тиша — затримані мовчали, мов змовилися. Їхні адвокати лише кивали на права підзахисних, і все це нагадувало безкінечну гру у мовчанку. Дехто з агентів починав нервувати: час йшов, а дівчата все ще були в небезпеці.

Один із допитів тієї ночі почався зовсім не так, як усі попередні.

Молодий чоловік — худорлявий, років двадцяти п’яти, з нерівною щетиною й глибокими колами під очима — сидів за столом, схрестивши руки. Його били дрібні нервові тики, погляд смикався, мовби він ловив щось у повітрі. На скронях блищав піт, хоча в кімнаті було прохолодно.

Це був не той тип, що витримує довгі години мовчанки. Його страх було видно одразу, ще до того, як Річардсон увійшов.

На столі стояв диктофон, поруч пляшка води.

— Ти знаєш, чому ти тут, — тихо промовив Річардсон, сідаючи навпроти.

Хлопець не відповів. Тільки ковтнув.

— Зараз не час грати у героя, — продовжив він. — Ми знаємо, що ти був там, коли викрадали студентку. Ми знаємо, що ти водій, і що тебе бачили біля складу.

Тиша.

— Залишилося лише зрозуміти, скільки крові на твоїх руках.

Хлопець здригнувся, плечі напружилися.

— Я… не робив нічого такого. Я просто… — він запнувся, помітивши, як Річардсон нахиляється вперед. — Я тільки возив. Я не знав, що вони…

— Не знав? — голос Річардсона був майже спокійним, але кожне слово било точно. — Ти не знав, чому посеред ночі возиш неповнолітніх дівчат у закинуті склади?

Хлопець відвів погляд, почав крутити в руках пластикову пляшку. Пальці тремтіли.

— Я не мав вибору. Вони… вони б мене прибрали, якби я не слухався.

— Хто вони? — м’яко запитав Річардсон.

— Я… — він закрив очі, ніби вагаючись між страхом і полегшенням. — Я не можу сказати.

— Можеш. І скажеш. Бо зараз у тебе є вибір: або ти допомагаєш нам, або підеш на дно разом із ними, — голос став холоднішим. — Я бачив, як таких, як ти, ламають. Але ти ще можеш це виправити.

Кілька секунд — тільки звук дихання. Потім хлопець видихнув різко, з глухим звуком у грудях:

— Вони тримають їх не тут…

Річардсон нахилився.

— Де?

— Є ще місце. Основне. Там усе. Я возив туди ящики. І… і дівчат.

— Координати, — різко вимовив агент.

Хлопець провів тремтячою рукою по обличчю.

— Я не пам’ятаю точно, але… — він витягнув пачку паперу з кишені худі, де в кутку залишився шматок квитанції з паливної станції. — Там є координати. Шеф завжди їх тримав у голові, але одного разу я записав. Це… це за містом, промзона. Біля старої фабрики.

Річардсон узяв аркуш, швидко кинув оком.

— І що там?

— Там головний пункт. Там решта. — Голос хлопця почав ламатися. — Після того, як ту дівчину знайшли… вони почали готуватися. Хотіли переїхати. Але не встигли.

— Скільки їх?

— Не знаю точно. Троє, може, четверо. Один із них головний. Я ніколи не бачив його обличчя.

Він затремтів, стиснув руки.

— Ви їх не впіймаєте, — додав пошепки. — Вони завжди на крок попереду.

— Ми вже ближче, ніж ти думаєш, — холодно кинув Річардсон і підвівся. — Якщо твоя інформація підтвердиться — я подбаю, щоб прокуратура врахувала твоє «співробітництво». Якщо ні — ти підеш за ними.

Коли він вийшов, у кімнаті залишився лише звук диктофона. Хлопець сидів, втупившись у стіл, тихо шепочучи:

— Вони все одно знайдуть мене… навіть тут…

За кілька хвилин у кабінеті Річардсона зібралася команда.

— Він зламався, — коротко повідомив він. — Координати вказують на стару текстильну фабрику, північніше від міста.

— Думаєш, пастка? — спитав один із агентів.

— Може бути. Але ми не маємо вибору.

Еріка стояла біля дошки, дивлячись на позначене місце червоним маркером.

Її думки бігли швидше за серце: п’ять дівчат, п’ять сімей, п’ять життів.

Цього разу вони не мали права запізнитися.

Картер, зібраний, як завжди, підійшов ближче, глянув на неї з ледь помітною усмішкою:

— Ти готова?

Вона вдихнула глибше, сховала напруження за коротким кивком.

— Завжди.

За пів години команда вже була в дорозі.

Колона чорних машин ковзала нічним шосе — рівною, безпомилковою лінією, що прорізала темряву. Фари розривали повітря білими клинами світла, у яких на мить блищали шматки асфальту, шматки дощу, відблиски дорожніх знаків. Усередині машин — тиша, у якій бриніли лише потріскування рацій і приглушене дихання.

Еріка сиділа на задньому сидінні, спиною до холодного вікна. Пальці стискали ремінь безпеки — занадто сильно, щоб це можна було назвати звичкою. Зброя на колінах, планшет поруч, погляд — у чорну лінію горизонту, де мало початися щось, що змінить усе.

Річардсон мовчав. Він умів чекати — мов тінь, яка не порушує простір, поки не настане потрібна мить. Коли їхні очі перетнулися в дзеркалі заднього виду, вона побачила те саме, що відчувала сама: готовність, тривогу, але без права на страх.

Принстон зустрічав їх сирим осіннім вечором. Небо вже тьмяніло, фарби ставали густішими, немов саме повітря сповнювалося тінню.

Вони їхали повз занедбані будівлі, повз фабрики, що давно не диміли. Її цегла — потріскана, вікна — заколочені. Колись це були місця роботи, тепер — схованки для тих, хто не мав права навіть на тінь.

Еріка дивилася на червонуваті стіни текстильної фабрики й відчувала, як десь усередині стискається щось знайоме. Відлуння тих снів, що мучили її ночами.

Темна кімната. Пил у повітрі, що повільно танцює у променях світла. Дзеркало — велике, з потрісканою срібною рамою. Маленька дівчинка, десять років, босонога, стоїть перед ним. Вона чує голоси. Шепіт. Не слова — лише звуки, схожі на подих, що торкається потилиці.