Розділ 4 “Тиша перед бурею”

Ранок неділі був тихим. Сонячне світло проникало крізь фіранки, повільно розповзаючись по кімнаті. Еріка сиділа біля вікна з чашкою кави, вдивляючись у вулицю, де життя текло буденно й спокійно: діти каталися на велосипедах, сусідка вигулювала собаку, десь неподалік гуркотів автобус.

Її світ виглядав звичайним. Але всередині — жодного спокою.

Сон, що прийшов уночі, не відпускав. Вона прокручувала його знову і знову: холодна кімната, тіні за дверима, дзеркало, дитина з її власними очима. Це не виглядало як вигадка втомленої свідомості. Це було надто реально. Надто чітко.

Чому я нічого не пам’ятаю?

Питання гризло її, як невидимий звір.

Вона думала про маму. Могла б запитати. Сказати про сон, про відчуття. Але щось всередині зупиняло її. Ніби ще зарано. Ніби від самої відповіді може зруйнуватися крихкий баланс, який утримував її життя.

Тож вона мовчала. І надіялася, що це справді був лише збіг, гра уяви, викликана втомою й перенапруженням. Але всі «знахідки» останніх тижнів уперто доводили інше: дзеркальце, фотографії, навіть квіти на могилі батька. Це не могло бути простим збігом.

До обіду вона так і просиділа в квартирі, майже не торкаючись їжі. Тільки блокнот перед нею наповнювався рядками — вона машинально записувала думки, гіпотези, уривки спогадів, але жодна з цих пазлів не складалася у завершену картину.

Телефон задзвонив різко, змусивши її здригнутися. На екрані висвітився Алекс.

— Привіт, — його голос звучав трохи втомлено, але тепло. — Я знаю, я винен. Учора цілий день закрутився, навіть не зателефонував. Вибач.

Вона видихнула, силкуючись вирівняти голос:

— Усе гаразд. Ти ж у відрядженні, буває.

— Ні, це не виправдання. Я мав подзвонити. — Він зробив паузу, ніби шукаючи потрібні слова. — Як ти? Як твої вихідні?

Їхня розмова була легкою, безпечнішою, ніж її власні думки. Він жартував про те, як йому вже набрид автомат з кавою в офісі філіалу, вона коротко розповіла, як на минулих вихідних навідувала маму. Тому що їм так і не вдалося про це поговорити. Він не помітив її напруженості, а вона не наважилася поділитися сном. Щось у ній чітко відчувало: поки що це має залишитися її таємницею.

Коли розмова закінчилася, на душі стало трохи спокійніше. Але ненадовго.

Телефон задзвонив удруге. Цього разу на екрані — Річардсон.

— Морган, — його голос був різкий, зібраний, без жодних вступів. — Збирайся. Нам потрібна ти в офісі.

— Щось сталося? — запитала вона, хоча вже здогадувалася по інтонації.

— Зникла ще одна дівчина. Студентка з Принстона. Та сама, що давала нам свідчення минулого тижня.

У Еріки похололо всередині. Образ тієї дівчини відразу виринув у пам’яті: тендітна, з тривожними очима, але смілива, бо погодилася говорити.

— Я буду в офісі за двадцять хвилин, — сказала Еріка твердо.

Розмова обірвалася.

Вона швидко переодяглася, схопила папку з нотатками й вибігла з квартири. Сон, спогади, сумніви — усе відсунулося на другий план. Тепер їхня справа змінювалася. Це вже було не просто розслідування. Це було протистояння з кимось, хто завжди випереджав їх на крок.

І Еріка знала: цього разу вона не дозволить собі відстати.

Офіс у неділю виглядав неприродно живим. Світло люмінесцентних ламп било яскраво, двері кабінетів відчинені, всюди чути телефонні дзвінки. Атмосфера була інша, ніж у будні: не планова робота, а надзвичайна ситуація.

Еріка вбігла всередину й одразу побачила Картерa, який розмовляв із техніком з відділу моніторингу камер. Його обличчя було зосередженим, але як тільки він помітив її, кивнув — коротко, без слів, лише як сигнал: добре, що ти тут.

— Морган, сюди, — покликав Річардсон із конференц-зали.

Вона швидко зайшла, приєднавшись до інших агентів. На дошці вже висіла фотографія зниклої дівчини. Вчора вона була лише свідком. Сьогодні — новою жертвою.

Річардсон стояв біля дошки з маркером у руці. Його голос лунав чітко, кожне слово — як наказ:

— Студентка зникла вчора ввечері. Востаннє її бачили біля гуртожитку. Камери зафіксували сірий седан. Ймовірно — та сама машина, про яку нам казав свідок із крамниці.

У кімнаті запала важка тиша. Це означало, що підозри Еріки були не даремні: ланцюг викрадень був чітко вибудуваний.

Вона відчула, як усередині щось похололо — та водночас дивна впевненість розгорілася ще сильніше. Її нічні роздуми, ті самі, що вона записувала в блокнот, набували сенсу.

Річардсон продовжив:

— Морган, Картер, — він обвів їх поглядом. — Ви сьогодні головні. Ваше завдання — опитати всіх, хто бачив дівчину востаннє, перевірити камери на сусідніх вулицях. Працюйте як єдина команда. Часу немає.

Еріка кивнула, відчуваючи, як у ній прокидається знайома концентрація. Плітки, особисте життя, сумніви, сни — усе відсунулося вбік. Тепер була тільки справа.

Коли вони з Картером вийшли з конференц-зали, він обережно нахилився до неї:

— Пам’ятаєш, ти казала про свою ідею? Про маршрут, який веде від місця до місця?

Вона зупинилася й подивилася йому в очі.

— Так. І тепер він знову зійшовся. Якщо машина з’являлася біля гуртожитку кілька днів поспіль, то вони стежили за нею заздалегідь. Це частина схеми.

— Чорт, — Картер провів рукою по підборіддю. — Виходить, твоя теорія про сплановану мережу підтверджується.

— Принаймні частково, — вона підкреслила. — Але є деталі, які ще не вкладаються.

Вони рушили коридором до виходу. Навколо метушилися агенти, дзвеніли телефони, хтось сперечався біля карт на стіні. Еріка відчувала, як їхнє розслідування раптово заграло іншими фарбами. Це вже була не просто справа — це був бій із часом.

— Тоді вперед, — сказав Картер, відчиняючи двері. — У нас є шанс вийти на слід, перш ніж він завдасть наступного удару.

Еріка вдихнула холодне повітря, ступаючи на сходи. Вона знала: цей день змінить їхнє розслідування.

Дорога до гуртожитку була непростою — вулиці в цей день були майже порожні, але атмосфера в машині була напруженою. Картер зосереджено вів авто, а Еріка перегортала свої нотатки, звіряючи все почуте зі свідченнями.