Розділ 3 “Те, що дивиться з дзеркала”

Еріка стояла кілька хвилин, немов укопана, тримаючи фото в руках. Кімната раптом стала чужою, незатишною, навіть ворожою. Усе, що ще хвилину тому було її захищеним простором — шафа, дзеркало, акуратно застелене ліжко — тепер виглядало як декорації у виставі, де вона була лише актрисою, яку хтось невидимий змусив зіграти роль.

Вона опустилася на край ліжка, стискаючи фотографію. Їй хотілося кинути її, розірвати, знищити, але щось стримувало — можливо, інстинкт агента, який завжди береже доказ. Вона витягнула зі шухляди файлик і акуратно поклала фото туди, ніби це було речовим доказом у справі, яку доведеться розплутати.

Кілька хвилин вона сиділа, не рухаючись. У голові дзвеніла одна думка: «Хтось був у моїй квартирі. Знову».

Вона пройшлася кімнатами, обережно торкаючись до звичних речей: книжки на полиці, чашки на кухні, плед на дивані. Все виглядало так, ніби ніхто нічого не чіпав. Але відчуття вторгнення не зникало — воно обплутало її свідомість, мов павутиння.

На хвилину в неї виникло бажання зателефонувати Картеру. Але вона зупинилася. Пізня ніч, він, можливо, вже спить, а пояснити йому, що хтось залишив їй фото з похованням батька й загадковим підписом… цього вона не могла. Не зараз.

Еріка повернулася до спальні. Вона ще раз подивилася на дзеркало, за яке було причеплено фото. Здавалося, що саме відображення намагається сказати їй щось невимовне. Вона пригадала той дивний сон, що переслідував її, і холод пробіг по шкірі.

— Досить, — сказала вона собі пошепки. — Ти не зламаєшся.

Вона сховала файлик із фотографією у свою робочу теку, замкнула шафу й лягла в ліжко. Але сон не приходив. Кожен шурхіт за вікном, кожен віддалений звук з вулиці змушував її здригатися. Вона прислухалася до тиші, намагаючись переконати себе, що в квартирі більше нікого немає.

Лише близько другої ночі вона задрімала, але й тоді не знайшла полегшення. Сон знову підкинув їй ті самі уривки: темний коридор, чиясь тінь, голос батька, що зникав у гулкому просторі. Вона прокинулася вся в холодному поту, з прискореним серцебиттям.

Сівши на ліжку, вона відчула, що фото й напис на звороті врізалися у свідомість так глибоко, що навіть уві сні не відпускали її.

«Ти повернулась у батьківський дім, а чи згадала ти правду?»

Вона повторила ці слова подумки кілька разів, намагаючись відшукати в них сенс. Яку правду від неї приховують? І хто грає з нею в цю небезпечну гру?

Коли за вікном почало світати, Еріка зрозуміла: вона майже не спала. Стомлене тіло вимагало відпочинку, але розум відмовлявся заспокоюватися. Вона підійшла до вікна й подивилася на ще сонне місто.

— Якщо хтось думає, що я злякаюсь, — сказала вона сама до себе, — він серйозно мене недооцінив.

І все ж усередині сидів холодний клубок страху, який не дозволяв їй забути: вона в небезпеці, і ця небезпека вже надто близько.

Ранок вівторка зустрів Еріку важким небом. Хмари тягнулися низько, і здавалося, ніби вони ось-ось торкнуться верхівок будинків. Вона йшла швидко, але в кожному кроці відчувалася втома — після безсонної ночі тіло слухалося гірше, ніж зазвичай. Вона піднялася у будівлю, після звичної перевірки пройшла до відділу. На вході вона зробила глибокий вдих: звична атмосфера офісу мала би відволікати від усього особистого.

Але сьогодні вона відчувала, як її власна тінь ходить поруч.

У відділі вже панував звичний рух: хтось ніс стос папок, інші обговорювали останні результати. Біля дошки з картою Джулія щось жваво пояснювала іншому агенту, а Річардсон у своєму стилі сидів за столом, гортаючи свіжі протоколи.

Еріка кивнула кільком колегам, узяла собі каву з апарату й зайняла місце. Пальці машинально перегортали папери, але очі ковзали по рядках, не фіксуючи деталей. Їй довелося зосередитися, щоби зібратися докупи — сьогодні на них чекала робота, і вона не могла дозволити собі виглядати розгубленою.

— Морган, — голос Річардсона пролунав чітко, повертаючи її в реальність. — Ви і Картер сьогодні їдете в Принстон. Є двоє нових свідків, яких треба опитати. Перший — охоронець складу, де, за словами сусідів, побачили підозрілу машину. Другий — студентка, яка стверджує, що бачила дівчину, схожу на зниклу, на автобусній зупинці.

Він підняв погляд і втупився в неї.

— Готові?

— Так, сер, — коротко відповіла Еріка, намагаючись, щоб голос звучав твердо.

Картер підійшов уже з готовою текою та ключами від машини. Його очі ковзнули по обличчю Еріки, і він на мить затримався — вона знала, що він помітив її втому, але, як завжди, нічого не сказав уголос. Лише легкий нахил голови, мовби він без слів пообіцяв: «Я триматиму тебе в тонусі, якщо що».

— Тоді не зволікайте, — сказав Річардсон. — І, Морган, — додав, коли вони вже рушали, — уважніше зі свідками. Ці дрібні деталі можуть стати вирішальними.

Вони підійшли до авто. Осіннє повітря було різким і свіжим, воно бризнуло легким дощем. Еріка присіла на пасажирське сидіння, закрила дверцята й на кілька секунд заплющила очі.

— Важка ніч? — тихо запитав Картер, заводячи двигун.

— Можна й так сказати, — відповіла вона ухильно.

Він не став тиснути. Замість цього повів машину на трасу, де потік автівок розтягувався довгою вервечкою. Кілька хвилин вони їхали мовчки. Потім Еріка, ніби прокинувшись, витягла зі своєї сумки нотатки.

— Учора ввечері, — почала вона, гортаючи аркуші, — коли звіряла все ще раз, у мене виникла думка.

Картер кинув на неї зацікавлений погляд.

— Слухаю.

— Якщо свідки кажуть правду, і підозріла сіра машина з’являлася не лише біля магазину, але й неподалік складу… можливо, це один і той самий автомобіль. Тобто, він рухається певним маршрутом, який охоплює райони, де зникали дівчата.

Вона розгорнула карту з позначками.

— Подивися: якщо з’єднати точки — магазини, склади, автобусні зупинки, де бачили підозрілих людей, — виходить, що він тримається лінії, яка йде від північної околиці міста до центру. Мовби він шукає жертву в певному коридорі.