Розділ 2 “Світлина з могили”

Ранок у відділі ФБР почався звично. У коридорах пахло міцною кавою, яку агенти розливали у свої стандартні білі чашки з логотипом, і холодним металом архівних шаф. Лампи під стелею світили занадто яскраво, наче намагаючись розігнати втому після важкого тижня.

Еріка з папкою в руках зайшла до конференц-зали. Декілька агентів уже сиділи за довгим столом: Картер, відкинувшись на спинку стільця з руки на руку, гортав якісь записи; стажерка Джулія щось друкувала на ноутбуці, виглядаючи надто старанною, як для ранньої години.

У дверях з’явився Річардсон. Його фігура одразу заповнила простір. Він пройшов до кінця столу, поклав на стіл кілька папок і, не дивлячись на них, спокійно сказав:

— Добре. Продовжуємо справу Принстона. Маємо нові свідчення, і сьогодні треба зібрати все докупи.

Еріка відкрила свою папку й приготувалася записувати. Вона вже знала цей тон Річардсона: рівний, але всередині — відлуння досвіду. Коли він говорив, хотілося слухати.

— У нас є ще один свідок, — продовжив він. — Чоловік, який бачив дівчину за день до зникнення. Зустріч відбудеться після обіду. Картер, ти проведеш допит. Морган, — він глянув прямо на Еріку, — ти все занотуєш і відразу склади звіт.

Вона кивнула, роблячи позначку.

— А що з тими маршрутами, які ми вчора перевіряли? — тихо подала голос Джулія.

У кімнаті настала коротка пауза. Всі повернулися до неї. Вона, хоч і трохи знітилася, продовжила:

— Якщо подивитись на часи ймовірних викрадень, вони всі збігаються з вечірніми змінами транспорту. Можливо, викрадачі використовують один і той самий канал для переміщення жертв. Це пояснило б, чому їх ніхто не бачить удень.

Картер пирхнув:

— Або це просто збіг, стажерко.

Річардсон підняв руку, зупинивши його.

— Ні. Це хороша думка. Морган, спробуй промалювати цю лінію. Перевір усі маршрути, розклади, співстав із датами. Якщо там є логіка — ми її знайдемо.

— Так, сер, — відповіла Еріка, відчувши, як у грудях з’явився знайомий вогонь роботи.

Після брифінгу вона підійшла до свого столу. Робоча зона була заповнена моніторами, папками, дротами й чашками з кавою — класична атмосфера ФБР. Вона відкрила свій ноутбук, почала наносити дати й години зникнень на карту міста. Справді, у кількох випадках вони перетиналися з графіком нічних вантажівок.

В обід вони вийшли на перекус. Картер, жуючи сендвіч, почав жартувати:

— Морган, ти вже як комп’ютер. Стільки цифр і таблиць… Тільки не забудь, що ми живі люди, а не роботи.

Вона відклала свою каву й кинула на нього гострий погляд:

— А ти не забудь, що дотепи не допоможуть розкрити справу.

Джулія, яка сиділа поруч, прикрила рот рукою, щоб не засміятися.

— Хоч хтось розважає в цьому офісі, — знизав плечима Картер, задоволений її реакцією.

Еріка підвелася, та пішла геть.

Після обіду вони поїхали на допит свідка. Це був літній чоловік, власник маленької крамниці неподалік від місця, де востаннє бачили зниклу дівчину. Його руки тремтіли, коли він розповідав, що бачив її разом із високим чоловіком у темній куртці.

— Ви запам’ятали якісь особливі риси? — запитав Картер.

— Він ніби… приховував обличчя, — знизав плечима чоловік. — Але була якась машина. Сіра, стара. Стояла біля магазину вже кілька вечорів поспіль.

Еріка швидко занотувала. Машина. Це вже зачіпка.

Коли вони вийшли з крамниці, повітря Принстону здалося важчим, ніж у Нью-Йорку. Осінь тут була пронизливою. Генрі мовчки кивнув Еріці — йдемо. Його чорний «Форд» стояв через дорогу. Вони сіли всередину, Картер завів двигун, і авто плавно рушило з місця.

Кілька хвилин у машині панувала тиша, лише рівномірне гудіння мотора. Еріка переглядала свої нотатки, звіряючи почуте з попередніми свідченнями.

— Сіра машина, — нарешті сказав Картер, не відриваючи погляду від дороги. — І вже кілька вечорів поспіль біля магазину. Це означає, що її власник стежив за районом.

— Або конкретно за дівчиною, — додала Еріка, обережно перегортаючи сторінки блокнота. — Якщо він ховав обличчя, значить, боявся, що його впізнають. Але ризикнув показатися поруч із нею. Це… дивно.

Картер скривив губи в півусмішці.

— Усе це дивно. Занадто багато людей зникає в подібних умовах, але ми досі не маємо профілю викрадача. Лише уламки.

— Зате ці уламки складаються в щось більше, ніж учора, — відповіла вона твердо. — Машина може стати ключем. Якщо ми зможемо простежити маршрути чи знайти камери спостереження в районі магазину, це вже ниточка.

Картер поглянув на неї краєм ока й хмикнув:

— Оптимістка.

— Реалістка, — поправила Еріка й закрила блокнот. — Ми мусимо триматися за кожну деталь.

Машина в’їхала на жваву трасу, світло від фар інших авто відбивалося на їхніх обличчях. Картер кілька секунд мовчав, ніби зважував щось у голові, і нарешті заговорив іншим тоном — менш офіційним, теплішим, але з ледь відчутною напругою:

— А твій… Алекс, — він вимовив ім’я трохи довше, ніж треба. — Як він ставиться до того, що ти весь час на роботі, допізна?

Еріка здивовано підняла брови.

— А до чого тут Алекс?

Картер знизав плечима, тримаючи руки на кермі занадто міцно.

— Просто питаю. Не кожен витримав би жінку, яка ночує в офісі частіше, ніж удома.

— Він розуміє, — відповіла вона спокійно, але в кутиках губ з’явилася легка усмішка. — Інакше ми б не зустрічалися вже пів року.

Картер гмикнув, не відриваючи погляду від дороги.

— Значить, він терплячий.

— Терплячий і… дуже підтримує мене, — сказала Еріка. І хоч на мить, але її голос став м’якшим.

Картер різко перемкнув передачу, ніби витратив більше сили, ніж потрібно.

— Підтримка — це добре, — пробурмотів він. — Тільки інколи люди носять маски, навіть ті, хто здаються ідеальними.

Еріка повернула до нього голову.

— Це натяк?

Він зробив вигляд, що усміхається, але в темряві його очі лишалися серйозними.