Розділ 1 “Відлуння сну”

Еріка різко прокинулася. Її тіло ніби висмикнуло з темряви — такого раптового повернення до реальності вона не пам’ятала вже давно. Серце билося так гучно, що вона кілька секунд просто сиділа на ліжку, притискаючи долоню до грудей, намагаючись заспокоїти подих.

Сон був занадто виразним, занадто справжнім.

Темна кімната. Повітря, густе від пилу. І те дзеркало, старе, з розтрісканою срібною рамою. Вона дивилася у нього, але бачила не себе. Постать у відображенні мала її риси, але це була не вона. Очі здавалися чужими, холодними, майже насмішкуватими. Наче віддзеркалена жінка знала щось, чого Еріка не знала сама.

Її вуста ворухнулися. Слова відбилися на склі, хоча звуку не було. Вона прокинулась, так і не почувши голосу, але відчуття залишилося: у дзеркалі вона зустріла не себе, а когось іншого.

Телефон на тумбочці миготів світлом. Еріка потягнулася, все ще огорнута серпанком сну, і відкрила повідомлення. Незнайомий аккаунт, без імені, без фото.

Текст короткий, але від нього мороз пішов по шкірі:

“Ти знаєш, що побачила в дзеркалі — це не сон.”

Її пальці стиснули телефон так сильно, що аж побіліли кісточки. Вона прочитала повідомлення ще раз. Потім ще. Ніби слова могли змінитися, якщо дивитися достатньо довго. Але рядки залишалися тими ж, твердими й безжальними.

В кімнаті було тихо. Надто тихо. Навіть нічний гул міста за вікном здавався далеким, приглушеним.

— Це дурний жарт… — прошепотіла вона, хоча в голосі не було впевненості.

Вона знала: системи безпеки ФБР відстежують навіть найменші витоки інформації. Її номер не був у вільному доступі. Значить, хтось отримав його цілеспрямовано. І цей «хтось» прекрасно розумів, що робить.

Еріка відклала телефон на тумбочку, але сон уже не повертався. Вона сиділа, обійнявши коліна, вдивлялася в темряву і намагалася переконати себе, що все це — просто збіг. Але в душі вже з’явився тріск, схожий на тріщину в склі.

За кілька хвилин почулася тиха хода. Алекс. Він ночував у неї щоразу, коли робота не тримала його допізна. Його присутність завжди додавала дому трохи затишку. Але сьогодні навіть це не могло змусити її відчувати себе в безпеці.

Вона зібралася й пішла на кухню. Кавоварка зашипіла, наповнюючи повітря знайомим ароматом. Цей запах завжди діяв як рятівна нитка, що повертала її в реальність. Вона вдихнула глибше, притримуючи кухоль долонями.

Алекс з’явився у дверях, сонний, розкуйовджений, але теплий у своїй простоті.

— Ти знову не спала, — сказав він замість привітання.

Еріка знизала плечима. Вона вміла приховувати правду навіть від найближчих, але сьогодні це було важче.

— Звикла. Така робота, — відповіла вона коротко.

Він підійшов обійняв її за плечі й поцілував у волосся, на мить змушуючи забути про тривогу. Але думки вперто поверталися до дзеркала, до чужих очей у відображенні й до повідомлення, яке тепер горіло в її пам’яті.

Коли Еріка вийшла з квартири, ранковий Нью-Йорк зустрів її шумом і холодом. Осіннє повітря було свіже, але з відтінком сирості, яка осідала на одязі й нагадувала, що зима вже не за горами. Місто прокидалося: кав’ярні відчиняли двері, вуличні торговці розкладали свій крам, таксі сигналили в нескінченному потоці.

Вона вдихнула глибше й пішла швидким кроком. У вухах шумів гул машин, але думки були лише про одне: повідомлення. В голові воно звучало голосом, якого вона не знала: холодним, байдужим, ніби хтось констатував факт, а не намагався налякати.

“Ти знаєш, що побачила в дзеркалі — це не сон.”

Еріка відчувала, як ці слова обплутують її мозок, наче нитки. Вона ловила себе на тому, що дивиться у вітрини магазинів, у вікна машин — у будь-яке відображення, боячись побачити там не себе.

Будівля ФБР у Нью-Йорку завжди справляла враження. Висока, з темного скла й бетону, вона нагадувала більше фортецю, ніж офіс. Пропускна система, охорона, металодетектори — все здавалося таким рутинним, що більшість співробітників переставали це помічати. Але Еріка помічала. Вона завжди помічала. Це була її звичка, вироблена роками: звертати увагу на деталі, які інші пропускають.

Еріка пройшла контроль. Її картку просканували, сумку перевірили, в кишені залишився тільки телефон і пропуск. Черга просувалася повільно, але знайомо. Для більшості це була рутина, а для неї — щоденне нагадування, що тут не буває випадковостей.

Відділ зниклих безвісти знаходився на п’ятому поверсі. Коли двері ліфта відчинилися, її зустрів знайомий запах — суміш кави, паперу й легкого запаху озону від постійно працюючих принтерів. У коридорах панувала метушня: хтось ішов із купою папок, хтось сперечався про деталі справи, хтось поспіхом записував нотатки в блокнот.

Біля кавового автомата стояв агент Генрі Джон Картер. Його важко було не помітити: високий, міцний, у сірому костюмі, який підкреслював його спортивну статуру. Він щось жартував колезі з відділу аналітики, і його глибокий голос розлітався коридором, змушуючи людей мимоволі озиратися.

— Ранок добрий, Морган, — кинув він, коли побачив її.

— Доброго, — відповіла Еріка й пройшла повз. Вона завжди відчувала його присутність — надто інтенсивну, надто відчутну. І сьогодні його усмішка здалася їй не такою, як завжди. 

За своїм столом вона виявила Джулію Адамс. Молода стажерка сиділа в її кріслі, намагаючись щось написати в товстому блокноті. Побачивши Еріку, підскочила й зашарілася.

— Вибачте! Я лише шукала копію останнього протоколу, агент Річардсон попросив.

— Наступного разу просто запитай, — спокійно сказала Еріка, хоча в грудях уже розливалося холодне відчуття. Чужа людина біля її столу. Біля її речей.

— Звісно, — швидко відповіла Джулія, усміхнулася занадто широко й майже втекла до свого робочого місця.

Еріка сіла. Її пальці машинально перевірили всі речі: блокнот, ручки, документи. Все було на місці. Але тривога не йшла.

О десятій до кабінету зайшов агент Джеймс Семюель Річардсон. Він був людиною, якій вона довіряла найбільше у відділі. Йому було п’ятдесят сім, і за спиною він мав десятки розслідувань, які зробили його легендою не лише у стінах цього офісу. Статний, завжди в бездоганному костюмі, з проникливим поглядом, він здавався людиною, яку ніщо не може вибити з рівноваги. Інколи він нагадував їй батька, якого вона втратила ще в підлітковому віці.