Не така страшна баба Зіна, як нею лякають— глава 5

  Скільки разів доводилося Степану Борисовичу чути оце кляте «мусиш», що стало для нього тавром. І ось тепер доводиться чути його знову. І головне від кого? Від якогось привида з зеленим волоссям, рожевою сукнею та дивним ім'ям.

- Моє маленьке беззахисне «Бу!», як воно там без мене, розпачливо промовляв Угугусик Лякасович, роблячи при цьому такий згорьований вираз обличчя, що йому без сумнівів можна було вручити. Ні, не Оскара. Приз глядацьких симпатій.

  А у голові Степана Борисовича тим часом нав'язливо крутилися почуті від незнайомця слова:

- Це перш за все місце твоїх сумнівів та невиконаних обіцянок, які ти колись давав. Тут поховані страхи яким ти боявся зазирнути у вічі, а разом з ними й крихітні уламки надії.

- Вибір, пам'ятай про нього, — ледь чутно прошепотіло відображення. І тільки він зібрався відповісти, як зненацька почувся незнайомий голос, заповнивши собою ледь чи не весь замок:

- Це ж яка іродова душа тут наслідила! Тільки ж вчора вимила підлогу перед тим, як піти! 

- Баба Зіна, — прошепотів тремтячи від страху Угугусик Лякасович.

- Це ще один привид? — поцікавився Степан Борисович, бо нічого іншого на думку не приходило.

- На щастя ні, — пропищав привид повішеної миші, — це всього-на-всього лише прибиральниця.

   Нічого на це не відповівши, чоловік поглянув у той куток де стояв манекен у лицарських обладунках, саме таких про які він мріяв, коли ще ходив у дитсадок. І от саме у цю мить, коли привиди почали зникати один за одним, Степан Борисович рішуче направився до манекена. Бо хто сказав, що не можливо здійснити одну зі своїх дитячих мрій саме зараз? Правильно, ніхто... 

  Напевно, ніде не знайдеться людини вреднішої за бабу Зіну. Всі нормальні люди у такий час ще у ліжках лежать й додивляються сни, а їй якогось не спиться, бачте. Ні живим від неї спокою  немає, ні бідолашним привидам. Та ще й живе на лихо всій привидській громаді не так далеко від замку, два рази спотикнувся і вже на місці. А сьогодні так взагалі, приперлася якогось, коли ще між ніччю і ранком не стерлися тонка смуга, що розділяла їх між собою.

  Степан Борисович якраз саме встиг натягнути на голову лицарський шолом, як спершу на стінах з'явилися страшна химерна тінь, а слідом за нею й сама баба Зіна озброєна шваброю та відром з водою.

 Здавалося, що час зупинився в очікуванні того, що ось-ось має відбутися.

- Сьогодні просто неймовірна ніч, згодні? — запитав у прибиральниці Степан Борисович.

- Ох! — тільки й промовила баба Зіна й випустивши з несподіванки з рук швабру, всілася прямо на відро з водою.

   І саме у цю мить над шваброю здійнялася рожево-зелена хмаринка й замок тут же наповнився гучним:

- Бу!

  Воно було таким потужним, що від його звуку затремтіли шибки у вікнах, а всередині залу повіяло крижаним вітром.

- Іван таки не брехав, коли говорив, що тут є привиди, а я не вірила,— прошепотіла та...

    Дівчиною так не бігала баба Зіна, як оце зараз. Скільки вона тут прибирала, а ось таке вперше. Тільки вже опинившись біля воріт свого будинку, згадала, що внучка сусідки щось там говорила про якийсь Геловін, коли нібито вся нечисть спокійно розгулює серед людей.