І що це взагалі було? — глава 4

- Бу! — почулося знову десь зовсім поруч.

- Хто це ска.., — ледь не промовив Степан Борисович ту саму фразу, що вже давно перетворилася на мем, проте вчасно схаменувся й просто запитав, — Ви це чули?

  От тільки замість відповіді почувся скрип іржавої гойдалки на дитячому майданчику, а сам він чомусь опинився у старому дворі, де вже не був стільки років.

  Обережно, немов боявся, що воно розсиплеться, чоловік торкнувся стовбура старого дерева.

- Ніяк не збагнеш чому ти тут опинився? — несподівано почулося над головою, а вже через якусь мить з гілки злетів ворон й перемістившись на гойдалку поглянув прямісінько на нього.

- Ні, тобто... Так, — промовив збентежений Степан Борисович.

- Бу! — пролунав за спиною дитячий голос такий знайомий і забутий водночас.

- Та ні, — промовив з'явившись нізвідкіль Угугусик Лякасович, — це не воно. Я своє «Бу!» можу з заплющеними очима впізнати.

- Але ж...

- А мені тут подобається, — промовила виходячи зі стіни одного із занедбаних будинків Біла пані, — От тільки на жаль це не моє кладовище.

  Кладовище?! Степан Борисович вже нічого не міг зрозуміти, а у голові міцно засіла думка, що все ж таки хтось з колег вирішив над ним покепкувати й таки підсипав щось у заварку, поки він був у кабінеті начальника.

- А тобі не варто дивуватися, — на гойдалці, де ще так недавно був ворон, тепер сидів якийсь незнайомець, — ти сам його створив. Ні, я говорю зараз не про твої дитячі мрії, які так і не здійснилися. Це перш за все місце твоїх сумнівів та невиконаних обіцянок, які ти колись давав. Тут поховані страхи яким ти боявся зазирнути у вічі, а разом з ними й крихітні уламки надії.

 - Та до чого тут це, коли потрібно знайти його «Бу!»?! — крикнув у відчаї Степан Борисович й кивнув головою у бік де щойно стояв зеленокосий привид.

- Ти впевнений, що хочеш це знати? — запитав виходячи з під'їзду одного з найближчих будинків привід сторожа. Чи, можливо, ти думаєш, що зможеш щось змінити?

- Навіть мені це не вдалося, — промовила голова привида старого графа, яку тримав у своїх руках незнайомець.

- Не варто до них прислухатися, — прошепотіло на вухо Степану Борисовичу відображення Угугусика Лякасовича, — У тебе ще лишився вибір...

  За вікном лило як з відра, а вітер люто розгойдуючи дерева, раз за разом стукаючи гіллям у шибку, немов хотів її розбити та завивав зраненим звіром...

- Вибір? — запитав Степан Борисович, але йому так ніхто і не відповів. Він озирнувся навколо й тільки тепер серед старих покинутих будинків помітив безліч примарних могил. Кладовище яке він створив...

- Шановний, ти не забув для чого тут? — запитав Угугусик Лякасович злегка торкнувшись плеча Степана Борисовича, — Моє «Бу!», ти мусиш його знайти, часу зовсім обмаль.