Коли за справу береться не профі — глава 2

  Не встиг Степан Борисович й оком моргнути, як тут же опинився несподівано  всередині старовинного замку, а якщо говорити точніше, то в їхньому місцевому музеї. Ні, звісно, що він бував тут і раніше, але ж не вночі та ще й у компанії привида, між іншим.

- Ласкаво прошу до моєї скромної оселі, — промовив тим часом Угугусик спантеличеному та ще й новоявленому, без кількох там хвилин, детективу.

- Це з якого такого дива мій замок став твоєю оселею? — почувся позаду Степана крижаний голос,  від якого скувало все тіло, а волосся піднялося на голові, немов новобранці по команді «струнко».

- Хочеш сказати, що він твій, злодюжко?! — не залишився у боргу Угугусик Лякасович й гордо, наскільки це взагалі можливо для привида, випинаючи при цьому груди.

- Як ти мене назвало щойно, зелене непорозуміння?! — гнівно прошипіла Біла пані. І тепер єдине, що зараз залишалося Степану Борисовичу, так це мовчки спостерігати за перепалкою двох привидів.

  «Може мені у чай якоїсь травки підсипали?», — подумав він, бо треба ж було  якось знайти пояснення тому, що відбувалося.

- Верни моє «Бу!», а не то... Я тобі патли повисмикую!

- Ага. Дивись аби я тобі твої не повисмикувала! Що ти взагалі зі своїм «Бу!» причепилося?!

- Бо його вкрали, — ображено шмигнув носом Угугусик.

- А я тут яким боком? — запитала Біла пані, ну тобто її привид, — Літаю собі тут спокійно, не чіпаю нікого, відвідувачів час від часу лякаю.

- Е... Шановні.., — Степан Борисович вирішив все ж таки хоч якось спробувати залагодити ситуацію.

- А ти взагалі не лізь, куди тебе не просять, — шикнули  на нього ті й продовжили далі з'ясовувати між собою стосунки.

- Ну, це надовго буде, — прямо зі стіни з'явився привид старого чоловіка у фуфайці та ще й з пляшкою якоїсь там незрозумілої бурди на додачу, — Краще ходімо, мені компанію зіставиш, а то з графа ніякої користі, тільки продукт даремно переводить.

- Нічого подібного, — промовив, з'явившись перед Степаном Борисовичем той самий граф, — я просто люблю більш вишукані напої, а не оце, — кивнув він головою, яку тримав у руках, на пляшку, — незрозуміло що.

- Та ти ще не пробував, а вже носа вернеш, — відповів привид сторожа, — І взагалі, не вмієш пити, то так і скажи.

  «Ні, все-таки щось підсипали», — подумав Степан Борисович, бо бачити одного привида, це одне, а от декілька — це вже досить серйозно.

- Ти ще забув згадати за фарбу якою надихався, коли ви з колишнім тестем ремонт на дачі робили, — прошепотіла йому на вухо білочка, — От тільки не треба робити такий здивований вигляд. Я тут взагалі-то з того самого дня, як дядько Іван почав працювати у цьому замку сторожем.

  Ну, стосовно фарби, Степан Борисович таки й справді забув, бо то ж вже давно було. І тільки він було зібрався погодитися зіставити компанію двом привидам, як несподівано:

- А ну ні руш! — грізно крикнув Угугусик Лякасович, — Ніхто не буде пити, поки не знайдемо злочинця, а за одне й моє «Бу!».

- Ех, — махнув ображено рукою привид сторожа дядька Івана, — ти Угугусик, як був при житті «ге», то таким і після смерті залишився. Ходімо, Ваша Ясновельможність.

- Зачекайте, — промовив Борисович, бо все ж таки згадав для чого він тут опинився, — я повинен дещо запитати.

- Я нічого не бачив, — відповів привид графа.

- А я взагалі з мишею у шахи грала, — промовила білочка.

- Так і було, — підтвердила визираючи зі своєї нірки миша з мотузкою на шиї.

- Це не я, — тут же заявив привид сторожа.

- От тільки не треба думати, що я маю до цього якесь відношення, — промовило з дзеркала відображення Угугусика Лякасовича.

- Ти ще скажи, що до цього також не маєш відношення, — сердито промовив Угугусик Лякасович, маючи на увазі не що інше, як свій зовнішній вигляд.

- Та годі тобі дутися, чудовий прикид, між іншим, — відповіло відображення й тут же показало язика.

- Ні, воно ще й знущається.