У всьому винні синоптики або візит несподіваного гостя — глава 1

 Поглянувши у вікно, Степан Борисович зрозумів, що сьогодні йому таки доведеться ночувати на роботі, а все тому, що він не взяв із собою парасольку. Та й навіщо її було брати, якщо синоптики пообіцяли, що сьогодні не буде ніяких опадів.

 То ж приготувавши собі гарячий чай та зручно влаштувавшись у своєму робочому кріслі з улюбленим детективом, він вже було поринув у читання, бо дуже ж хотілося дізнатися чи збігаються думки автора щодо злочинця з його власними, як несподівано різкий порив вітру прочинив навстіж вікно і за якусь мить почулося:

- Катастрофа! Апокаліпсис! — заволав  невідомо звідки з'явившись у кабінеті зеленокосий привид у рожевій сукенці, — Його поцупили! Навіть ні, гірше! Викрали! Ти, — він  тут же вказав пальцем на Степана Борисовича,— повинен негайно знайти злочинця!

- Так, стривайте, — збентежено промовив чоловік так нічого й не зрозумівши з почутого, — Кого викрали? 

- Не кого, а що, — відповів невдоволено гість, — Моє «Бу!». І як мені тепер людей лякати?! — ледь не плачучи запитав привид, а потім, трохи заспокоївшись, наскільки це взагалі було можливо, продовжив, — я, як будь-який порядний привид, прокинувся сьогодні опівночі й поглянувши на себе у дзеркало, вперше за такий довгий час побачив своє відображення.

- Хм.., — задумливо промовив Степан Борисович, намагаючись одночасно прикинути у голові, хто б з відомих літературних детективів міг би з легкістю розібратися з цим завданням.

- Не, хм, а жах! — обурився привид, — Мало того, що воно вирядилося в ось це, — показав на сукню, — так ще незрозуміло навіщо пофарбувало волосся у зелений колір.

- Все одно, нічого не розумію, — розвів руками чоловік, — То ви, шановний, прийшли сюди заявити про викрадення вашого «Бу!» чи поскаржитися на поведінку власного відображення у дзеркалі?

- Та до чого тут моє відображення?! — вигукнув розпачливо привид, — Я тут аби знайшли моє «Бу!». Стривай, ти також думаєш, що це воно могло його поцупити? Ну, моє відображення. Ми ж стільки з ним не бачилися... Ото воно й мститься, напевне. Чи все-таки хтось інший? — запитав чи то себе самого, чи Степана Борисовича, — Це ж який удар по моїй репутації, — діставши звідкілясь білу мереживну хустинку, привид тут же голосно висморкався, наскільки це взагалі було для нього можливо, —  І у кого взагалі піднялася рука аби таке вчинити зі мною, Угугусиком Лякасовичем, почесним привидом нашого міста та ще й на передодні такого свята?!

- У вас є хтось, ну, крім власного відображення, кого ви підозрюєте у крадіжці? — цілком серйозно запитав у відвідувача Степан Борисович, хоча з зовнішнім виглядом останнього, це було досить-таки важко.

- Авжеж, — гордо промовив привид, — Чи ти думаєш, що я з'явився тут абсолютно не підготовленим? Про моє відображення ми вже згадали. Наступна, хто міг поцупити моє «Бу!», це Біла пані, якій вже давно слід відправитися на пенсію. Далі йде привид сторожа дядька Івана, якого ця ненормальна налякала до гикавки, від якої він помер. Миша, що повісилася у холодильнику, якийсь там старий граф, чи ким він взагалі був при житті, не знаю. Ну, тобто чоловік отієї навіженої, забув, як її при житті звали. Ну, ти зрозумів, що я про ту з білими патлами. Ба, більше, я навіть сам намагався зайнятися пошуком. Облазив кожен куточок замку, навіть там де пильне око баби Зіни не заглядало. Я знайшов, що завгодно, тільки не його, — сумно промовив Угугусик Лякасович й продовжив,  — забуту в п'ятому класі голову, а разом з нею й зошит з невиконаним домашнім завданням, загублену, вже навіть не пам'ятаю, коли це було... совість, зниклі з пральної машини пари до шкарпеток, пакети з невинесеним  сміттям, чиїсь там дні народження, річниці. Навіть обіцянки, які колись давав аби від мене тільки відчепились. Ти ж допоможеш?