Злочин

У невеликому лісі, в самій його гущавині, жила рись. Нещодавно вона стала матір'ю трьох милих, маленьких рисят. У цей ліс майже ніхто ніколи не заходив, лише зрідка можна було побачити старого грибника з плетеним кошиком, що повільно крокував сухим листям, або дітвору з сусіднього людського поселення, яка збирала сезонні ягоди. І, здавалося, нічого не загрожувало пухнастому сімейству, аж поки не з’явилися вони…

День був неймовірно теплий і сонячний. Молода рись уже залишила свою нору й вдивлялася в хащі лісу в пошуках легкої здобичі. Рисята ще не наважувалися вийти й таємно спостерігали за матір’ю зі свого безпечного укриття.

Раптом пролунав тріск, потім оглушливий рев і гучні, незрозумілі голоси. У миттєвий стрибок рись опинилася біля входу в нору, перевірила, чи всі рисята на місці й у безпеці, і почала озиратися, намагаючись вловити хоч якийсь знайомий звук або запах, але все було чужим. Лякаючі звуки ставали все ближчими, і рись прийняла рішення забрати своїх малюків і бігти якнайдалі від загрозливої небезпеки.

Насамперед вона побігла до житла борсука – у лісі всі приходили до нього за порадою, адже він та його нащадки були великими мандрівниками й володіли унікальними знаннями.

Діставшись місця, рись побачила величезне скупчення тварин біля входу до нори, і тепер не було жодної різниці між ними: великими й маленькими, хижаками й травоїдними – всі знали, що не існує страшнішого звіра, ніж ЛЮДИНА. Великий і гомінкий натовп нарікав на свою безпорадність перед такою бідою. Нарешті з нори вийшов «рятівник» – статний, величний і, через свій вік, уже трохи облізлий борсук. Він заспокоїв натовп і почав говорити про протистояння, про війну й про те, що людська природа подібна до урагану: її мета знищувати все на своєму шляху, не знаючи ні співчуття, ні милосердя. Тварини уважно слухали й ствердно кивали головами, демонструючи згоду і з війною, і з протистоянням, і з тим, що людина не здатна жити в мирі з природою. Та хто ж може переконати їх в зворотному, якщо сама людина століттями доводила свою нездатність до мирного співіснування з іншими видами – не важливо, чи вони бігають, плавають, чи міцно вростають у землю. Природа людини диктує їй одне правило: убий або будеш убитий - без жодних пояснень, нюансів і відступів.

Завершивши нарешті дискусію, а точніше – палке засудження матері-природи за таке дивне, якщо не сказати гірше, ТВОРІННЯ, і необхідність його існування у всесвіті, тварини почали розробляти план бойових дій. Вони прагнули будь-яким способом вигнати людей з лісу, а оскільки люди приїхали не самі, а на своїх механічних машинах, вирішили насамперед позбавити їх цих самих машин. Було організовано групи: розвідники, десантники, зв’язківці… загалом, намагалися зробити все розумно.

Тварини діяли на диво злагоджено, всі були готові до жертв заради майбутнього лісу. Екскаватори й бульдозери, заїжджаючи до лісу, не могли просуватися далі: глибокі ями й обвалені тунелі нір зупиняли їх, не даючи вибратися. Щойно машина зупинялася, на неї одразу нападала дрібна звірина, нищачи всі деталі, до яких могла дістатися. Птахи клювали й дряпали водіїв, механіків – загалом, усіх, хто мав необережність опинитися по той бік барикад. І справді, спочатку такі дії приносили відчутні результати – люди поступово відступали. Але, як нам уже добре відомо про чарівну силу людської впертості, звірі раділи недовго. Люди почали привозити ще страшніші машини, приносити зброю і налаштовувалися надто рішуче, а звірі продовжували нападати, але вже занадто відчайдушно, ніби розуміючи, що це їхній останній бій, і краще загинути в боротьбі за власною волею, ніж бути затравленими мисливцями. Весь ліс був окроплений кров’ю й устелений тілами тварин, здавалося, іншого виходу, окрім смерті, вже не залишилося.

Молода рись як могла ховала своїх малюків, рятуючи їм життя. Але раптом із нізвідки з’явилася людина. Він стояв і дивився на неї та її рисят, не рухаючись і не видаючи жодного звуку. Сльози струмками текли його щоками – він бачив ціну, яку заплатить людство, якщо не зможе зупинитися, бачив наслідки прийнятих рішень, кров, яку люди вже ніколи не змиють. Гвинтівка випала з його тремтячих рук, і він упав на коліна. Закриваючи обличчя руками, він більше не міг стримувати потік емоцій і залився сльозами та стогонами.

Рись стояла й дивилася на нього. Вона не розуміла, чому людина так себе поводить, але й не збиралася тікати. Кошенята, які стояли позаду матері, зовсім не боялися, і, крок за кроком, з обережністю наближалися до людини. Опинившись зовсім поруч, вони почали його обнюхувати, і страх поступово зникав. Чоловік, опустивши руки, не міг повірити в те, що відбувається. Він подивився на рись, яка спокійно спостерігала за кошенятами, що без жодного страху вже застрибували йому на коліна.

Нестерпний біль від усвідомлення скоєного змусив його черстве серце забитися по-новому - і це «нове» вимагало спокути. Все ще не відводячи погляду від молодої рисі, чоловік покірно схилився й склав долоні, всім своїм виглядом демонструючи глибоке каяття. Згодом він підвівся і повільно рушив в сторону «своїх», оминаючи по дорозі страшні наслідки людської злоби. Незабаром машини, а разом з ними і люди, почали зникати з лісу. Битва закінчилася. Мешканці лісу поволі  оговтувались від пережитого і поверталися до свого звичайного життя. Земля випустила нові паростки, зламані стовбури дерев загоїлись - природа невблаганно та неспинно продовжувала своє існування. Вона, як завжди, доводила своє право на місце на цій планеті – і ні в кого не збиралася просити дозволу.

Минули сезони, і одного дня великі машини знову повернулися на околицю лісу, але тільки для того, щоб обнести його парканом і встановити величезний напис: «ЗАПОВІДНА ЗОНА, ВХІД ЗАБОРОНЕНО!»

В один із теплих, весняних днів рись прогулювалася лісом у пошуках необачної здобичі, але натрапила на людину. Він був одягнений у вбрання кольору лісу й не мав при собі зброї. Проте рись не стала тікати – щось у цій людині було їй знайоме. Це був той самий чоловік, якого вона зустріла тоді, той, кого зовсім не боялися її кошенята і кому вона, всупереч своїм інстинктам, довіряла.