Повний текст

Велика яскраво освітлена зала була вщерть заповнена людьми. Різного віку і статі, довготелесі та присадкуваті, вдягнені демократично та у класичних костюмах, люди жваво обговорювали подію, яка щойно відбулася. У приміщенні чувся багатоголосий гомін, лунав сміх, виринали ніби із мулу хаосу високоголосі суперечки. Поперед залу за столом сидів молодик – блакитноокий, стрункий, з темно-каштановим волоссям. Він час від часу усміхався, демонструючи присутнім гарний стан духу і радість від зустрічі із своїми шанувальниками. Перед ним на довгому столі стояло кілька високих стосів книжок, до яких час від часу підносили нові. Молодик брав книгу, розкривав обкладинку і, приємно усміхаючись черговому шанувальнику, котрі стояли у черзі, раз по раз запитував:

– Кому підписати?

А тоді, почувши ім'я, неквапом водив ручкою по паперу, залишаючи на першій сторінці книги дарчий запис. Книгу він урочисто вручав шанувальнику і, подякувавши за участь у презентації, прощався.

Молодика звали Жаном Мішле, і це була перша презентація його третьої книги «Сутінки Бога: повернення з безодні». Перші дві – «Сутінки Бога: над безоднею» та «Сутінки Бога: безодня» – наробили чимало галасу серед читачів і швидко піднесли автора на рівень найзатребуваніших авторів. Жаном Мішле захоплювалися, його цитували, порівнювали з класиками минулого та сучасними авторами бестселерів. Проте усі – і критики, і читачі – майже одностайно стверджували: автор – геній, а його романи – то національне чи, навіть, світове надбання.

Третю книгу Мішле чекали з особливою нетерплячістю. Адже читачі уже встигли закохатися у героїв твору і спрагло бажали дізнатися про їхні нові пригоди. Сам Жан кількаразово переносив дату здачі рукопису, пояснюючи це видавцям потребою вдосконалити текст. Очікування підігрівали зацікавлення, породжували балачки та плітки. Доходило до того, що автором почали уважати не молодого Жана Мішле, а якогось досвідченого та призабутого літератора. Ба більше, дехто висував ідею, що насправді обидва романи написав хтось із тих, хто раніше потрапив у немилість до влади, отримав заборону займатися літературою, і нині намагався приховати власне реноме за машкарою нібито юного обдарованого письменника. І ось нарешті книга вийшла з друку, і шанувальники творчості автора отримали змогу придбати довгоочікуваний роман.

Книга мала ошатну обкладинку, гарні ілюстрації і відповідну рекламу. Тож коли роман надійшов до книгарень, видавці влаштували відкриту презентацію для усіх охочих. До орендованого залу набилося стільки людей, що не вистачило вільних місць. Тож фани автора стояли уздовж стін, аніскільки не переймаючись незручностями. Питань до літератора було багато і Жан з готовністю відповідав на усі, намагаючись догодити усім шанувальникам. Після майже двогодинної презентації надійшов час роздавати автографи, і до столу, за яким сидів Жан, негайно вишикувалась довга черга.

Коли останній фан полишив залу з омріяною книгою, Жан полегшено зітхнув і кинув ручку на стіл. Після численних автографів страшенно боліла рука і часом здавалось, що пальці ось-ось зсудомить. Парубок потрусив п’ятірнею, розганяючи кров по судинах, зауважив мозоль, що почав з'являтися на другій фаланзі почервонілого середнього пальця. Так, клацати по клавішах ноутбука було значно легше, аніж власноруч підписувати кожний примірник книги. Втім, читачів треба поважати, адже вони платять за твою роботу і нетерпляче очікують на вихід чергового опусу. Тож мозоль на пальці – то ніби відбиток взаємоповаги між автором та читачем, малопомітний зовні місточок, котрий поєднує їхні серця. Організатори заходу заходилися пакувати нерозпродані книги, а Жан потягнувся усім тілом, відчуваючи, як заніміла і затерпла шия.

– Пане Мішле? – несподівано почулося позаду.

Жан здивовано завмер і враз озирнувся, підсвідомо відчувши дещо незвичне. Ця незвичайність була у тоні, яким було промовлено його ім'я. Просто перед Жаном стояло двоє чоловіків у ділових костюмах та добре начищених полуботинках. Чоловіки були високі, широкоплечі та смагляві, а їхні обличчя були прикрашені парою темних окулярів. Обидвоє були коротко стрижені, проте навіть такий фасон не міг приховати дрібні кучері одного із незнайомців. З виправки та офіційного тону Жан одразу зрозумів, що то не просто чиновники, а люди, котрі представляють певну категорію держслужбовців.

– Так, то я, – відповів Жан, уважно роздивляючись незнайомців.

– Я інспектор Ахмад Хафіз, а це мій колега – інспектор Реджеп Сулеймані. – Відрекомендувався перший із них, і простягнув до Жана правицю. В ній блиснув золотий значок представника силової структури з абревіатурою ДАДМ. – Ми з Державного агентства з питань духовності і моралі. Маємо поставити вам кілька запитань.

– Навіть так? Добре. – Пробурмотів розгублено Жан і роззирнувся.

Жінки та чоловіки – працівники видавництва, котрі займалися організацією презентації його нової книги, стурбовано поглядали на незнайомців, які з'явилися тут несподівано, ніби виникли просто з повітря. Їх бачили уперше і ніхто навіть гадки не мав, що то за люди і якою є мета їхнього візиту. Проте самий їхній вид викликав певну тривогу – занадто вже великим був контраст між усміхненими, сповненими натхнення та радості обличчями читачів, та суворо-пісними мармизами цих чоловіків і цивільному та темних окулярах.

– Наше авто чекає біля входу. – Мовив Ахмад і зробив півкроку назад, так ніби поступався дорогою перед Жаном.

– Ваше авто? – Не одразу зрозумів літератор.

– Так. Для розмови нам доведеться проїхати в агентство.