33. Фрим - демонічне створіння.

Вибух! Ударна хвиля пролетіла вздовж палацу. Мотузка, що вже встигла затягнутися чомусь розірвалася. Добряче гепнувшись на підлогу, якийсь час відкашлювалася. Довкола розгорнулася паніка. Ніхто не розумів, що відбувається. Небо різко потемніло, чорні хмари згущувалися і за мить сонця не стало. Землю накрило сутінками. Я кинула погляд на Клода, можливо це його черговий план, але одразу переконалася у зворотному. Він, як і я не розумів, що відбувається.

З королівського порталу вилетіла велетенська потвора й ехо пронесло її лютий рик. Спершу спало на думку, що це породження мороку, котрі часто зображувалися на вітражах, але від звіра не відчувалося енергетики смерті. Це був не морок, а щось інше.

Врешті в небі загорілися десятки заклинань вогняних стріл, що атакували зрадників. Лерен швидко взяв командування у свої руки й довкола палацу вистроїлася оборона. Чергове заклинання вибило зовнішні ворота крізь котрі сюди увірвалися захисники. Заклинання вибуху було мені добре відоме, ним Лукаш складав свій останній іспит. І я не помилилася. В наступну мить брат з'явився на керсі (вид бойових птиць), а за ним і елітні війська роду Октар.

Як вони сюди потрапили? Інформація просочилася? Мої думки перервав черговий вибух, то вже постраждала східна сторона палацу. За гулом вояків стало зрозуміло, що то орден ірисів приєднався до битви. Кинуло око на Катаріну, але її вже не було поруч. Жінка розв'язала мотузку, вихопила у когось меч і зараз сміливо боролася одразу з трьома чоловіками. Чудеса! Піднявшись із землі вирішила теж не стояти осторонь. Серед тих, з ким боролася Катаріна, впізнала командира вартових. Чоловік наче воїн не поганий, отож спрямувала свої сили, аби заволодіти його розумом. " Захищай короля!". Вояка швидко направив лезо на колишніх товаришів і тепер без сумніву вбивав їх.

Знову вибух. Крики. Дзвін мечів. Полум'я заклинань. Серед натовпу побачила форму моїх дармоїдів, а з ними й захисників Клода. І найнеочікуванішою військовою силою стали солдати королівства Оріон. Як взагалі сюди потрапили?

Кількісна перевага явно перекочувала на нашу сторону. Вояки Лерена це розуміли, однак здаватися у полон не хотіли. Битва продовжувалася, мертві тіла падали на вимучену землю. Жар від магічного полум'я розповсюджувався. Я намагалася залізти в голову ще кільком солдатам, однак не спрацювало. Кров хлинула з носа, а світ перед очима поплив. Гортанний рик крилатої потвори наближався, я все ще не розуміла що то за створіння і на чиєму боці. І поки намагалася стримати нудоту цей летючий об'єкт схопив у свої здоровенні лапи й поніс кудись вверх. Новий приступ нудоти, котрий таки не змогла втримати. Певно залишки вчорашнього обіду полетіли якомусь бідолашному на голову.

Чудовисько набирало висоту й тепер стало дійсно страшно. Палац здавався маленькою плямою на безкрайньому лоні природи. І чого серед сотень людей, схопили саме мене? Карма якась! Лише блиснула якась надія на порятунок і на маєш!

Крилате створіння стало кружляти зменшуючи радіус кола. Хоче, щоб мене знову знудило? Але на мій подив всередині уявного кола з'явився портал. Ця штука вміє чаклувати? Ми влетіли у відкрите віконце й опинилися посеред океану. Різка зміна ландшафту викликала німе захоплення пейзажем! Безкрайня блакить і хвилі. Теплий вітер, попри те, що в Еллею наближаються морози.

Створіння летіло прямо, без різких злетів і мені стало навіть комфортно. На горизонті з'явився перший острів, невеличкий клаптик землі досить дивно дивився посеред цієї води. Далі ще острівець і ще. Поки врешті не натрапили на здоровезний шматок землі. Саму тут і "припаркувався" летун. Обережно поклав мене на землю, а пізніше всівся сам. Що далі? З'їсть мене? Я у важно роздивлялася цю чорну чудасію. От, ніби взяли найблагородніший вид керсів, зміксували з ящіркою та присипали туманом мороку. До речі, про туман. Він посилювався, повністю обплів тіло монстра, а потім ніби поїдав його. Все ще не розуміла, що відбувається. Коли туман повністю розсипався переді мною стояв... Він.

- Світан?

Проковтнувши гірку грудку, що застряла у горлі, голос тремтів, руки, схоже, теж. Бути не може. Це якийсь вид потвор, що вміють перекидатися на людей? З очей бризнули сльози. Вони й не думали стримуватися. Серце розривало на шматки, груди пекло вогнем, повітря різко забракло...

- Евелін!

Кинувся до мене стурбований чоловік. Я все ще не могла повірити. Невже... Невже дійсно Він?! Живий. Мене переповнював страх. Страх загорітися надією, котру жорстоко розтопчить реальність.

- ЯК... - слова все ще не в'язалися.

Його грубі пальці обережно витирали сльози, котрі продовжували текти. Це він. Остаточно впевнилася. Але сліз не зупинило.

- Я повернувся, - у своїй манері відповів та поцілував... Цього разу цілунок мав смак гіркоти, де жевріло почуття, котрого боюся найбільше всього - Кохання. Міцні, чоловічі руки обмотали талію, притиснувши до себе. Мене, ніби ошпарило! Різко відштовхнула та відійшла на кілька кроків.

- Що з тобою трапилося? Тепер можеш пояснити?!
- Евелін, я не темний маг, як ти вважала. Я з роду фрим. - У голові одразу згадалися рядки з програми академії. Фрими - рід могутніх демонів перевертнів, котрі беруть свої магічні витоки з енергії хаосу та руйнації, як і морок. Тривалий вік живуть у звіроподібній формі, що нагадує породження мороку. У давні часи їх часто плутали з мороком.
- Стій-стій! Зажди. То ти не людина? Фрим?! І не міг мені цього розповісти?! За стільки часу?! - спалахнула злістю.
- Не міг. - спокійно продовжив. - Ми зв'язані клятвою на крові й не можемо до повноліття розповідати правду походження.
- Ти мене ще більше заплутуєш!
- Фрими рідко покидають свої острови й живуть далі від магів. Єдиним виключенням є нульові. З ними, на диво, мій народ чудово вжився. Фрими погано контролюють свої перетворення з народження, пізніше цей етап нормалізується і до повноліття фрим спокійно живе у формі людини. Але з повноліттям стрибки сили знову провокують трансформацію. Це настільки боляче, що здається ніби помираєш.
- Тому в тебе й був такий хворобливий стан. Але чому ти зник?
- Де б не знаходився молодий фрим, в день його повноліття присягання крові активує давнє заклинання, що переносить його на один з цих островів. Перетворившись на дорослого фрима, ми забуваємо усе що відбувалося до цього моменту. Усе і всіх. - сумно продовжив. - Живеш одними інстинктами, допоки знову не осягнеш свідомість, а за нею і повернеться пам'ять. Я не міг тобі нічого розповісти через клятву, і не міг просити чекати мене, бо не знав, скільки років знадобиться, аби повернути себе, розумієш?
- То я увесь час зваблювала неповнолітнього? - вирвалося дурнувате запитання.

Світан здивовано витріщив очі, а потім вибухнув зі сміху. Морок! Як давно не чула його сміху...

- Якщо по мірках фримів, то так. На людський лад, то мені за тридцять.
- А скільки ви у середньому живете?
- 150-200, десь у цьому районі. Тут багато нюансів. Залежить від пари.
- Тобто?
- Якщо пара фримів, то 200 мінімум. Якщо фрим і маг, то менше, адже під час вінчання ми ділимося з коханою життєвою силою.
- Ого. - багатозначна реакція. - Зажди, то Клоду вдалося вбити твоїх батьків-фримів і захопити королівство?
- Ні. Король і королева не мої рідні. Справжній батько хворів на хронічне захворювання і мав загинути молодим, але мама покохала його та поділилася своєю життєвою силою. Тому йому вдалося прожити набагато довше. Його останнє бажання було відвідати королівства магів, глянути як живуть інші люди. Останнім прихистком і стало захоплене Клодом королівство. Чесно кажучи, мене зробили тимчасовим спадкоємцем, бо справжній принц надто вітряний. Але король з королевою щиро піклувалися про мене, вони стали моєю відрадою після смерті батьків. Отож я щиро ненавидів Еллей, Клода, а після і тебе. - тут моє серце пришвидшилося. - Особливо тебе, Евелін.
- І зараз теж... - крізь острах говорила. - Ненавидиш? - з надією спитала.
- Угу. - усміхнувся та поправив пасмо волосся. - До бісиків тебе ненавиджу, настільки, що не можу без тебе. Знаєш, скільки разів уявляв, як стискаю цю тендітну шию? Скільки ночей нависав над тобою з кинджалом? Скільки проклинав у думках? - після кожного слова мене кидало в гарячку. Сирітки вискочили на шкірі, я не могла вимовити жодного слова... - Але найбільше ненавидів себе. Бо не міг помститися, не міг тебе вбити, а найгірше - не зміг викинути тебе звідси, - поклав долоню на груди. - Фрими за своєю натурою жорстокі створіння, того нас нарекли демонами, однак, ми втрачаємо голову, коли закохуємося. Настільки втрачаємо, що вже не можемо відпустити. Тепер я повноцінний фрим й інстинкти буяють на повну. Мені хочеться сказати, що ти маєш вибір... Однак, - його бездонні сірі очі поглинали у свої тенета, - пізно. Розірву кожного, хто зазіхне на тебе! - вирвався гортанний рик.

Переді мною стояв зовсім інший чоловік, не той Світан котрого знала. Впевнений, владний, з моторошною аурою та виразним сірим поглядом, де часом іскрилися хтиві бісики. Здається вся влада над ним випарувалася, моя роль господаря втратила актуальність. З одного боку, інтуїція каже - облиш його, він тобі чужий, небезпечний! А з іншого, це все-таки Світан. Мій Світан.

- Ти не впливатимеш на мій вибір, але за будь-яких обставин залишатимешся поруч. Як і раніше. Вірно?
- Так, майже...
- То чого мене лякаєш! - лупнула його по грудях. - Мені не важливо, фрим ти, чи маг... Якщо залишатимешся поруч, то цього достатньо!

...У цей момент ще не знала, як моя наївність зіграє у злий жарт. Певно бажання повернутися у ті спокійні дні, коли виконувала обов'язки радниці, а він - захисника, відібрало здоровий глузд. Але про це пізніше...