25. Останній Світанок...

Цілителі крутилися поруч з непритомним Світаном. Бігали туди-сюди, розводили руками, цокали язиком, але нічого путнього сказати не змогли!

Я добряче налякалася й одразу телепортувалася у вежу магів-цілителів. Можна було повернутися у палац, де королівські, але змусити тих змовкнути в рази складніше.

- Раднице, - врешті звернувся старший цілитель, - ми кілька разів перевірили. Жодних пошкоджень, хвороб, хронічних недугів. Є ще варіант з прокляттям, у цьому випадку вам варто звернутися до інших магів.
- Це не прокляття. Я перевірила.
- Ну і не хвороба. - впевнено заявив.
- Добре, я вас зрозуміла. - розчаровано відповіла. - Я залишуся тут, допоки мій захисник не отямиться.
- Звісно! - махнув рукою, аби решта цілителів вийшла з палати. - Якщо щось знадобиться просто гукніть.

Цілителі шнурочком повиходили зачинивши за собою двері. Я продовжила стояти посеред палати залипнувши на стіну. Знову кинуло у холодний піт. Давненько не відчувала таку безвихідь. Подумки знову, і знову поверталася в актовий зал, коли Світан раптово змінився.. Я ж не могла таке вигадати? Може примарилося? Та, ні! Це була часткова зміна форми, однозначно! Перевтілення звісно притаманне темним магам, але ж виглядає воно не так.

Мої думки нещадно блукали у пошуках пояснення, але воно не знаходилося. Переборовши всі свої страхи вирішила чекати пробудження Світана і вже у нього спитати...
Чекати довелося довго. З першим промінням сонця принцеса отямилася!

- Помаліше! - кинулася до ліжка, коли чоловік спробував піднятися та сіла поруч.

Світан мав кепський вигляд. Його смуглява шкіра за одну ніч, аж посіріла. Складалося враження наче переді мною живий мертвець. Руки холодні, немов лід, чорні синці під очима та розсіяний погляд.

- Пробач. - прохрипів.
- Якщо ти вирішив без мого наказу померти від невідомої хвороби, то не пробачу! - на що він тихо посміявся. - Розкажи мені, що з тобою коїться?
- Це складно пояснити. Через кілька хвилин мені стане краще.
- Світан! - роздратовано крикнула. - "Краще", мене не влаштовує. Що потрібно зробити, аби ти одужав?
- Моя мила, Евелін. - торкнувся льодяними пальцями моєї щоки. - Ти нічим не можеш мені допомогти.
- Тоді розкажи, що з тобою. Я обов'язково знайду рішення! - чоловік знову сміявся, але сміх відрізнявся. Надто грубий. Немов і не він сміється, а щось інше... щось, що сидить у ньому.

Страх знову дав про себе знати. Волосся стало дибки, а сирітки вкрили шкіру. Я все ще не розуміла, що з ним відбувається... Інтуїція кричала про небезпеку!

- Скільки у тебе залишилося часу?
- Часу кажеш... - мрійливо протягнув. - Я з усіх сил відтягую цей момент, щоб залишитися з тобою якнайдовше. В кращому випадку протримаюся ще місяць.
- ЩО?! - не могла повірити. - Як так? Ти збожеволів! Негайно розповідай, що то за чортівня з твоїм тілом! Я наказую!

Я репетувала, немов навіжена. Серце стискали невидимі пути. Груди розривалися від болю. Думка, що його не буде поруч викликала жах! Мене охопила паніка. Величезна грудка зібралася у горлі та заважала дихати. Світан продовжував лагідно посміхатися, наче мова не про нього. Він просто пригорнув мене до себе...

- Евелін, не намагайся щось зробити. Це спадкове. Зараз не можу нічого пояснити, родова присяга перешкоджає.
- Ти знущаєшся! - не помітно для самої себе з очей потекли сльози. - Як можеш таким жорстоким способом мене покинути!
- Пробач... - прошепотів та цмокнув у скроню.

Мені завжди здавалося, що після смерті матері, ніщо не зможе розхитати мене на емоції. Але сьогодні це змінилося. Я ридала, як навіжена. Сльози капали на чоловічу сорочку, але я і не думала їх зупиняти. Нестерпний біль... Просто нестерпний...

                                                                                   **************

В палаці нічого не змінилося. Ранішню аудієнцію я пропустила, отож довелося щось писати королю, про причину. З обіду у мене з Реяном черговий виїзд до нової академії. Таких виїздів планується ще шість. Цього разу відправилася без Світана, сподіваюся відпочинок піде йому на користь.

Турнір, переможці, вручення грамот. Мене вже ніщо не цікавило. Я квапилася до палацу, щоб перевірити стан свого захисника. На шляху затримав Клод. Коротка, таємна бесіда, чесно вже й не пам'ятаю дослівно...

Світан у нормі. Тобто, має кепський вигляд...але живий...

Як на зло, королівство підкинуло купу роботи, ще й постійні виїзди до академій! Тиждень пролетів надто швидко.

Повернувся слуга, котрому доручила знайти собі домівку. Шикарне помістя поруч з озером та лісистою ділянкою. Вартувало воно не дешево, але сподобалося настільки, що купила. Король не заперечував переїзд. Як подарунок відправив зі мною кількох магів, щоб створили якісний телепорт. Наступного ж дня ми переїхали.

Час для мене почав текти у пришвидшеному режимі. Я закинула свої інтриги й Клод це помітив. Так само як і помітив відсутність Світана, як захисника. Регент, хоч і залишався невдоволеним моїм пасивним настроєм, однак нічого не питав.

Я попросила місяць відпустки у короля. Юліан порадившись з Клодом дав добро. Сподіваюся час тепер тектиме помаліше...

Світан продовжував мовчати про свій стан, часто віджартовуючи. Я намагалася не зациклюватися на драматичному кінці й навантажувати день спільними прогулянками, пікніками, загорянням та іншими розвагами.

Час не зупиняв обертів...

Я вже звиклася з грубим, гортанним голосом Світана. Іншим він вже і не розмовляв. Вечорами частенько сиділа з кристалами читання у пошуках бодай якоїсь інформації. Навіть у королівських архівах жодного слова про цей дивний недуг. Це жорстоко! Тільки подумала, що взяла життя під контроль, так доля підкидає нові випробування вплинути на котрі не можу! Надія повільно згасає...

Черговий ранок почався. Я повільно спускалася сходами протираючи очі. В залі запахло чимось смачненьким. Дивно. Сьогодні у слуг вихідний. Зацікавлено покрокувала на кухню.

- Світан? - не могла повірити очам. Він виглядав абсолютно здоровим! Невже одужав?
- Приготував омлет на сніданок, спробуєш?
- Звісно! - радісно підхопила.

Омлет з помідорами виявився доволі смачним і двоє ми не наїлися. Довелося готувати ще порцію. Після трапези ми сходили на прогулянку, як зазвичай. Єдиною відмінністю було те, що йшли ми доволі швидко, а не з ноги на ногу, як раніше.

- Ти одужав?! - майже впевнено промовила, на що він ласкаво усміхнувся та захитав головою. - Але ж тобі краще.
- Краще. Сьогодні останній день з тобою, на світанку зникну.
- Куди? Як це станеться?
- Багато питань, Евелін. Якщо пощастить і я повернуся, то розповім усе-усе!
- Ти мене вбиваєш, Світане! Що все це в біса означає? Все так різко міняється, як по твоєму мені це прийняти?! - знову кричала.
- Така реальність, моя люба Евелін. - знову ніжно мовив.
- Ти безнадійний! - лупнула долонею по грудях. - Ти жорстокий! - вдарила. - Як можеш так вчинити зі мною? Зрадник! Я не дозволяю тобі мене покидати!
- Я це роблю для тебе ж.
- Ти покидаєш мене, яким чином це добре?!

Здається збожеволіла. Минуло всього три тижні, а нічого не змогла змінити! Якби не ця ситуація, мені б ще роки знадобилися, аби зрозуміти - наскільки до нього прив'язалася... Якою страшною є думка, знову залишитися самій.

З одного боку розуміла, що з ним щось відбувається. Якась вагома зміна. Зміна, котра витягує з нього життя. Але факт залишався настільки абстрактним, що вірила з важкістю.

- Там завжди була альтанка? - переводив тему чоловік.
- Так.
- Хм, не помічав раніше.

І як йому вдається поводитися так природно?! Наче це не з ним відбувається? Наче це не він завтра зникне? Як?!

Світан затягнув таки в простору альтанку, де б мали проводитися посиденьки з друзями. Всередині нічого особливого, круглий стіл довкола котрого м'які диванчики.

- Ти вже тут була?
- Ні.
- Гарне місце, пам'ятаєш...

Ми ще довгий час сиділи в тій альтанці говоривши про все на світі. Це був такий спосіб відірватися від негативу. Не знаю, наскільки допомагало йому, бо мені не дуже. Грудка біля горла все скупчувалася і коли з горизонту почалося скочуватися сонце мене накрило панікою! Руки тремтіли, легені стискало, здавалося, задихаюся. Всі сили йшли на те, аби створювати розслаблений вигляд, хоча душу рвало.

Світан обережно торкнувся долоні, прикувавши увагу до себе. В цю мить мені полегшало. Його тонкі уста вперше подарували цілунок за власною примхою. Я відповіла взаємністю, все ще стримуючи сльози. Присмак болю та відчаю - ось що відчувала.

- Евелін, - видихнув у губи, - я радий що зустрів тебе.

Ні. Припини! Не говори нічого. Прошу! Нехай сьогодні говоритиме тіло...


Здається він хотів заперечити, коли зрозумів що цього разу хочу дійти до кінця. Правда пристрасть, що розгоралася з кожним новим дотиком стирала за собою усі суперечності. Гарячий подих обпалював шкіру, жорсткі долоні м'яли сідниці, а я мліла з кожною новою секундою. Торкалася пальцями рельєфних м'язів і без сорому просила "ще!". Стискала його у своїх обіймах, аби кожною клітинкою відчути у собі... Світан намагався бути ніжним, хоча це не надто виходило. Після якоїсь дріб'язкової ласки хіть захоплювала його й все починалося знову...