17. Добра справа?

Холодне повітря студило голову. Я не могла всидіти на місці, тому блукала стежинками королівського саду. Світан мовчки крокував ззаду, оберігаючи від небезпеки. Решту захисників відправила додому, адже не знаю наскільки залишуся в Оріоні. Скільки б не думала, а вигадати щось дієве не вдавалося. У мене надто мало інформації, ще й родинні зв'язки із Лереном, добряче плутають карти...

- Евелін, - звернувся, - чим можу тобі допомогти?
- М? - трохи здивувалася. - Ти допомагаєш. Мій захисник робить найважливіше - дбає про безпеку. - усміхнулася.
- Бачу тобі не вдається розв'язати проблеми з його темністю Хельгу.
- Маєш рацію. Поки Хельгу підтримує Лерена, що я можу?.. - підтримує Лерена?!

Може спробувати кинути їм яблуко розбрату? Підлаштувати пастку для обидвох та зруйнувати їхні відносини! Але як? Потрібно знайти вагому причину. Або...Або створити її.

- У вас погляд загорівся. - дивився у вічі.
- Світан - ти геній!

В голові повільно вимальовувався хитрий план. Ще не чіткий, але прийнятний. На душі стало так весело. На радощах накинулася на Світана з обіймами. Чоловік на хвильку закам'янів, а після обійняв у відповідь.

- Я нічого не зробив, але радий бачити вашу усмішку, Евелін. - його голос звучав так ніжно, що, здавалося, серце пропустило кілька ударів. Це було прекрасне почуття. Щось схоже до того, що відчувала далеко в дитинстві.

Притуливши голову до чоловічого плеча, трішки полестилася. Його широка долоня гладила спину і, здавалося, час зупинився. Я так звикла до цього чоловіка... Його безмовній присутності, спокійному голосу, лагідним дотикам. До рідкісної усмішки, холодному, виваженому погляду та звабливому запаху кедра й шафрану.

Світан обережно торкнувся щоки й повільно провів пальцем до вуха, поправивши моє неслухняне волосся...

                                                ************************************************

Світан Зореян

Чи можна боятися дотику? У мене не було страхів. Відколи втратив сім'ю, життя не мало ні сенсу, ні барви. А страх став не більше, ніж слово. Мене часто били, щоб змусити коритися, якщо пощастить, то вдавалося дати здачі.

Мене возили з одного аукціону до іншого. Час йшов своїм плином, а надію знищила сувора реальність. Я не розумів, нащо досі живу?! Вбити себе не так вже й складно. Але...Було це, "але"... В якийсь з моментів слово перевтілилося у людину - Евелін.

З ніг до голови, нічого не знавша про життя АРИСТОКРАТКА! Я зненавидів її від першої зустрічі. Мій гнів до магів набув нової форми. Нахабне дівчисько, що купило мене й не підозрювала наскільки темною є моя душа. Кожен наступний наказ виконував крізь зуби, адже вирішив використати її, так само як вона користується мною. Зробити з неї якісний засіб для досягнення цілі. Витягнути гроші, втертися у довіру та знищити! Як це зробило її королівство зі мною.

Я був налаштований на все. На будь-які навіжені примхи аристократії. Секс, знущання, вбивство, не важливо. Тільки мій запал згас настільки швидко, що сам того не помітив, як покірно схилив голову перед нею...

Евелін не була зразковою регорннесою, як записано в кристалах. Все її помістя не відповідало тим одам, котрі складали для панства. Дуже швидко зрозумів, що вона купила мене не з примхи, а через необхідність. І якби не мене, то когось іншого.

З кожним новим її візитом, я ненавидів її більше. Вона не відповідала тому образу дурнуватої аристократки, котрий намалював собі в голові. Це бісило! Жінок загалом важко зрозуміти, а Евелін взагалі не можливо. Скільки ночей я проклинав її. Скільки разів марив стиснути цю витончену шию, поки життя не покине струнке тіло.

Ця зміюка не давала спокою. З кожним днем проникала все глибше у підсвідомість, поки остаточно не захопила усі думки. Я більше не міг думати про неї, як інструмент для помсти магам. Все що хвилювало, коли ж вона подарує мені свій наступний погляд. Це боляче. Ненависть, що спалахнула при першій зустрічі, нікуди не ділася. Але тепер я ненавидів себе! Не в змозі подолати це тяжіння. Не в змозі обірвати цей зв'язок. Навіть не в змозі вбити її!

Евелін паразитом в'їлася мені у шкіру й довіряла більше, ніж того вартую. Вона без зайвих думок спить зі мною в одній кімнаті, й сама того не підозрює, наскільки беззахисною є у ці моменти. А я божеволію! Вже сам не знаю, чого більше хочу - знищити її, чи прилинути до звабливих губ і більш ніколи не відпускати. Ці думки переслідували, не давали спокою. І поки я боровся зі собою, Евелін виконала моє бажання... Поцілувала... П'янкий смак жаданих губ що зносив дах. Це кінець. Самоконтроль стерто! Ніяких думок, ніяких цілей, ніякої помсти. Тільки я і Вона. Накрило хвилею задоволення. Я тонув у цих жаданих цілунках і боявся. Боявся торкнутися, злякати, завдати шкоди... Я бажав Евелін. Хотів, як нікого ще не хотів. Це стало моїм прокляттям. Ми так близько й водночас так далеко...

У мене ще було кілька спроб повернутися до своєї помсти, але марно. Евелін ціпко тримала поруч. Я вже не міг уявити день без неї. Врешті-решт здався. Прийняв поразку. Божевілля! Ця прив'язаність нестерпна. Хочу торкнутися її, тримати в обіймах, цілувати, пестити... Це зводить з розуму! Евелін, як же я тебе ненавиджу!

 

Евелін Октар

Хельгу таки вечеряв зі мною. Ми сиділи за довгим столом, дрібні кристали освітлювали кімнату створюючи романтичний настрій, два музиканти тихо набринькували якусь мелодію. Король виглядав досить втомлено. На мені все ще урочиста сукня, а він сидів у домашньому одязі. Чи можна сприймати це за зневагу?

- Як вам наша традиційна кухня? - першим заговорив.
- Смачно.
- Чув ви цілісінький день гуляли у саду. В Еллею не ростуть більшість видів таких рослин. - насмішка?
- Таких рослин нема, але рівень достатку на душу населення у півтора/два рази вищий від жителів Оріону.
- Сумніваюся, що це особисто ваша заслуга.
- Не моя, але за достаток Оріону несете відповідальність саме ви.
- А ви різка на язик. - криво усміхнувся.
- Є таке. - Я зауважила золоту сережку у нього у вусі. - Це оберіг? - поцікавилася.
- Подарунок від покійної дружини.
- Гарна...

Не встигла договорити, як до залу влетів юний принц. Той брудний хлопчисько, котрого бачила в день. Правда зараз він був охайно вбраним.

- Морум? - почав здивовано король. - Хто впустив сюди принца?

Малеча прибігла не до батька, як я собі думала, а до мене. Мій шокований погляд зустрівся з таким же королівським. А хлопчик ти часом всівся мені на коліна.

- Що це означає, Евелін?! - грізно запитав.
- Ви питаєте мене, чому ваш син сидить у мене на колінах?! - досить іронічно вийшло.
- Морум, сонечко, ходи до тата. - на що хлопчик різко захитав головою й обійняв мене. - Пробачте, Евелін, - важко видихнув чоловік. - Він втратив матір і... - змовк. - Це стало важким ударом для нього, через що зник голос.
- Принца оглядав цілитель?
- Найкращі цілителі королівства безсильні. Кажуть Морум абсолютно здоровий і не розуміють, чому він не розмовляє. Мій дорогий син втратив і матір, і голос, і дитинство...
- А якщо я вилікую вашого сина, ми зможемо укласти нормальний договір торгівлі?

Очі чоловіка полізли на чоло. Я і сама не була впевнена, чи зможу допомогти малому, але інтуїтивно відчувала його проблему. Король змовк, він довгий час думав над моїми словами, тим часом як принц продовжував сидіти у мене на колінах. Нянечки Морума налякані стояли струнко під стіною, ці дві жіночки не сподобалися мені. Мали щось дратівливе у собі. Певно тому принц від них і тікає.

- Якщо тобі вдасться вилікувати мого сина, то я щедро віддячу. - впевнено промовив.
- Мені не треба "щедро", треба торгівлю налагодити.
- Це дрібниці. Морум мав стати спадкоємцем, як мій первісток. Але його німота не дозволяє передати трон, тому спадкоємцем є мій другий син.
- Знаю. Після смерті її темності ви завели конкубіну Маріанну, котра подарувала вам двох близнят - принца і принцесу. Я займуся його темністю Морумом, але це має залишитися в таємниці.
- Я зроблю з вас героїню, репутація злетить до небес, посилите свої позиції радниці! - піднесено казав.
- Збережіть у таємниці мою причетність, це єдина умова. - чітко вимовила, після чого король погодився. - Вечеря була неймовірно смачною, сподіваюся і завтра з вами покуштувати щось смачненьке. А зараз вимушена йти, схоже принц втомився.

Малеча задрімала у мене на руках. Нянечки підбігли, аби забрати хлопчика, однак я захотіла віднести малого самотужки. Мені дуже цікаво, в яких умовах малий живе та що не так з цими двома?!