5. Дитяча помста

Мені ще не доводилося бачити засоромлених хлопців. Хоча, якщо брати закони нашого королівства, то Світан вважався вже чоловіком. Я дзвінко зареготала. Як можна залишатися таким невинним? Він зараз схожий на велику, добру собаку, котру так і хочеться погладити. Долоня сама потягнулася і наступної миті, ніжно перебирала локони його волосся.
- Впевнена, ти зголоднів. - посмішка не сходила з мого обличчя. - Більше не пропускай прийоми їжі, домовилися?

Хлопець кивнув, після чого ми спокійно повечеряли. Світан продовжував зберігати між нами відстань. Він не розмовляв, тільки коротко відповідав на мої питання. Я не могла наполягати, щоб той відкрив для мене серце. Довіра, взагалі, не те почуття, котре можна отримати з легкістю.

- Сьогодні ти мене захистив. Я маю тебе нагородити. Щоб тобі хотілося отримати? - його сірі очі впевнено заглянули у мої.
- Хочу бачити вас, хоча б раз в день.
- Чи не надто швидко ти відповів? Невже немає інших бажань?
- Поки ні.
- Слуга не може наказувати господарю! Однак, я і не збиралася залишати тебе без нагляду.
- Ваша світлість! - залетіла до кімнати покоївка. - Ваш брат, бажає вас бачити! Негайно! - думаю, це стосується інциденту із тими вояками.
- Проведи Світана до його спальні, а після скажеш брату, що я втомилася. Якщо це термінова справа, нехай прийде сюди.

Прослідковуючи за панікою на обличчі дівчини, можу сказати - Лукаш злий, як чорт. Хто б сумнівався, так познущатися з його улюбленими забавками в помісті. Краще най заспокоїться. Бачити роздратованого чоловіка - шкідливо для здоров'я.

Покоївка поквапилася виконувати мої вказівки. Отож, перед приходом брата я встигла прийняти ванну, перевдягнутися та випити келих вина.

- Евелін!
- Мій любий брате, що ж таке сталося? Вриватися у покої сестри в таку пізню годину, не надто ввічливо з вашого боку. - я вручила йому наповнений келих і продовжила. - Вип'ємо за твої манери.
- Евелін, ти що собі дозволяєш?! Знову знущаєшся з працівників помістя? Ти хоч колись змінишся? - він жбурнув келих до стіни, що той розбився на дрібні крихти.
- І гадки не маю, що вас так розізлило.

Схоже, Лукаш більше не міг стримуватися і вліпив мені добрячого ляпаса. Втриматися на ногах після такого не вдалося і я полетіла на підлогу. Мені знадобилося кілька секунд, щоб опанувати думки, підвестися та продовжити бесіду.
- Тварюка без роду! - плюнув в обличчя.
- Ха-ха! - усміхнулася. - Це всі новини на сьогодні?
- Він був найталановитішим лучником нашого помістя! А через переломи на пальцях йому доведеться забути про своє перспективне майбутнє!
- Йому доведеться забути не тільки про своє перспективне майбутнє, я ще не визначилася з його майбутнім у помісті. - холодно продовжила.
- Евелін, ти беземоційна відьма! - схопив за плечі. - Як тільки земля носить таких! Я заб'ю твого раба до смерті!
- Ти що?! - ось тут мій награний холод зник.
- Ха-ха! У тебе з'явилася слабкість, сестричко. Твого раба завтра стратять, це тобі обіцяю!

Я вирвалася і вліпила чоловіку ляпаса у відповідь. Він явно не очікував таких дій від мене, тому просто шоковано стояв, а я продовжила:
- НЕ ГРАЙСЯ З ВОГНЕМ, ЛУКАШ! Ти зліпив з мене беземоційну відьму, не перетворюй у холоднокровну вбивцю!
- Що ти верзеш? До чого тут я?
- А чого всі слуги в помісті мене зненавиділи? Не пам'ятаєш, як підставив десятирічну дівчинку, виставивши її злодюжкою?!
- Хочеш сказати, що це стало причиною? А звільнення трьох покоївок цією дівчинкою, через "просто так", ти забула? Після цього весь персонал перестав відноситися до тебе, як регорннеси помістя.
- Я їх звільнила, бо ті відверто знущалися наді мною! Один дурнуватий хлопчисько дав їм дозвіл на те. Це був самозахист з мого боку! - крикнула.
- А ти ніколи не думала, чого цей хлопчисько так тебе незлюбив?! Може не треба було бажати біля фонтану, щоб Огнесу забрали далеко-далеко і ніколи не знайшли?!
- Що?! - я таке бажала? Серед спогадів виплив цей момент. Лихо! Це правда...Він був там?
- Згадала? Нікчема вроді тебе не мала права навіть ім'я її вимовити.
- Лукаш, мені було десять! - крикнула з усієї злості. - Мені просто було десять... Я не хотіла повертатися на вулицю. Я...просто боялася. - той душевний біль, котрий, здавалося, мені вдалося пережити, притупити й забути - повернувся. - Тобі колись приходилося бачити, як маму гвалтують, через татові борги? Нас вигнали з власної домівки на вулицю, без гроша в кишені. Ми ночували у провулках, кожного разу молячись, аби прокинутися живим зранку! Мама не витримала ні фізично, ні психологічно, й померла через тиждень вуличного життя. А мені шість, Лукаш! Що я мала зробити, аби її похоронити? - сльози стікали по щоках, але я і не думала їх витирати. - Ніхто королівстві навіть не говорив зі мною! Її тіло так і залишалося там, поки якийсь маг не спалив, щоб не смерділо. Я кожного дня блукала з вулиці на вулиці, просила милостиню від перехожих і сподівалася знайти у смітнику, хоч якусь крихту хліба! Зустріти твою маму для мене стало чудом! Як і її бажаня мене вдочерити. На жаль вона теж померла швидко, та я любила її не менше, ніж рідну! Не виправдовую свій жахливий вчинок, бо не мала такого говорити. Пробач! Але це було не правильно виражене бажання маленької дівчинки залишитися у помісті, щоб не повертатися у ті голодні дні.
- Я не знав...Евелін я...
- Що не знав? - не дала йому договорити. - Як по твоєму живуть безпритульні? Нащо я так сильно старалася змусити батька спонсорувати кошти у дитячі будинки?! Невже ти ніколи не аналізував мої вчинки? Невже тобі легше затаврувати мене злою нікчемою і вимкнути раціональність? Ти вже понад десять років травиш моє життя, не набридло? Можливо досить? Можливо та дівчинка вже поплатилася за ті слова біля фонтану?

Гадки не маю, що коїлося у нього в голові. Лукаш наче хотів підійти, але різко зупинився. Ще кілька секунд ми мовчки дивилися один на одного, а після він покинув кімнату. Я змахнула сльози й закуталася у покривало. Розмова зайшла не в ту доріжку, на котру розраховувала. Завтра подумаю, що з цим робити, а на сьогодні з мене досить вражень.