3. Союзник

Цього разу я отямилася коли сонце високо стояло в небі. Цілителі чудово попрацювали, могла рухатися без особливого дискомфорту. Піднявшись з ліжка оглянула кімнату. Увесь стіл, де я зазвичай читаю, був всипаний квітами. Блакитні цинерії, котрі означають - "Думаю про тебе". Певно Лукаш залишив. Коли ми були дітьми в саду часто їх вирощували. Цей телепень ще тоді ляпнув, що несправедливо мати такий колір очей, як ці квіти. Хах! Це спроба вибачитися?

Поки приводила себе в порядок, довго думала над причинами такої поведінки. Через дурні квіти я не загорюся прихильністю до людини, брат і сам це знає. Однак, мушу визнати, не він організатор минулого інциденту. Нехай між нами й ненависть, та вбивати один одного не збираємося. Скоріш за все, то головна прислуга наважилася. Та молоденька служниця, котра принесла тацю, явно не знала, що під металевим клоше. З її емоцій я вловила страх. Мабуть, ця налякана дівчина і звернулася до Лукаша, а після він навідався до мене, щоб переконатися. Однак, повністю вважати його не причетним - дурість. Лукаш є одною з причин такого ставлення до мене...

Я наблизилася до дзеркала, щоб заплести коси. Ця ситуація лише показала, наскільки сильно мені потрібен союзник. Союзник, що зможе бути поруч увесь час, на кого зможу покластися та довіряти. І, здається, знаю де можна такого знайти.

Останній штрих для елегантного образу. Готово! Темно синя сукня, з вишуканою вишивкою, коротким рукавом та не надто пишним низом, що підкреслює плавні вигини молодої фігури. Акуратно зібране волосся, кольору нічного неба і кілька дорогих прикрас. Ідеально. Саме так одягаються знатні дами. Юні панянки надають перевагу: яскравим кольорам; коротким, або ж досить облягаючим сукням; дрібним, квіткоподібним прикрасам. Серед зачісок популярні - розплетені, завитими широкими кучерями пасма волосся. Однак, те місце, куди збираюся, не дозволено відвідувати неповнолітнім...

- Віталіно, - гукнула до першої знайомої слуги, - я збираюся в театр чотирьох стихій. Підготуй маску та повідом батька про мій від'їзд.
- Буде виконано, ваша світлість.
- Евелін? - в коридорі наткнулася на Лукаша. - Тобі вже краще? Ми так хвилювалися. Я покарав всіх причетних до твого голодування. Їх викинули з помістя без жодної рекомендації. Повір, я не знав, що все так обернеться.
- Закінчив? - набридло це слухати. - У мене справи, дозволь відкланятися. - продовжила йти, та чоловіча рука обережно схопила за лікоть.
- Ти мені не віриш?
- Відколи тебе хвилює у що я вірю? Лукаш, у мене нема часу на твої ігри. Я знаю, що ти не причетний у цьому інциденті на пряму, але й абсолютно невинним тебе назвати язик не повернеться. Ті ронни, котрих ти вигнав, то для їхнього ж блага. Я б так легко їх не відпустила! Спершу б наказала відрізати їм руки, а вже після б вигнала.
- Навіщо тобі у театр чотирьох стихій? - відвів погляд та змінив тему.
- Хочу подивитися яскраве шоу з поєднанням магії стихій. Чи ти проти?
- Я піду з тобою. - впевнено заявив.
- Неможливо!
- Ти тільки одужала, тебе не можна відпускати саму.
- Візьму двох захисників роду. - спокійно продовжила.
- Та жоден захисник не клявся тобі у вірності! Хто захоче піти?
- Хах! Ти так легко про це говориш. Не відчуваєш жодної провини через цей факт? - посміхнулася.

Лукаш, як наступний голова роду, досить швидко перейняв право керувати особистою гвардією роду. Це добре навчені вояки, котрі відповідають за безпеку помістя. Найкращим з воїнів голова роду дарує титул "захисника" . Брат завжди зневажливо зі мною розмовляв, цю манеру перейняли і його воїни. Якби він, хоч раз, покарав того, хто поводився зі мною не відповідно, то цілком можливо, що знайшлися кілька захисників, котрі б дали мені присягу.
- А ти? Не відчуваєш жодної провини за собою?
І що він має на увазі? Говорить загадками, а ти суши собі голову. Ще кілька хвилин мовчання і покрокувала вперед.
- Я з тобою, Евелін. Крапка!

Присутність брата мені заважатиме. Оскільки театр не був моєю ціллю. Треба щось вигадати, аби позбутися Лукаша... Над цим питанням я і мучилася наступні кілька годин. За допомогою телепорту, ми опинилися одразу в центрі нашого міста Шлях. Всього кілька кроків й той самий театр. Брат купив місця на балкон, де найкраще видно всю виставу. Дві години магії, вистава закінчується під овації, а я все ще не вигадала, як втекти від цього тупоголового!

Можливо небеса змилувалися і все склалося само собою. Поки ми повільно просувалися до виходу, Лукаша помітили його приятелі. Поки чоловіки перекидалися словечками, я разом із натовпом спокійно зникла з його поля зору.

Поруч з театром знаходилася ще одна величезна будівля. Тут проводили аукціони для багатіїв. Всі вторговані кошти потрапляли до королівської казни, отож все законно. Споруда мала кілька головних залів, де торги різнилися. Зазвичай поділ вівся на предмети розкоші, пам'ятки мистецтва, давні артефакти. Сьогодні один з небагатьох днів, коли продавали рабів.

На мені маска, що закривала все обличчя та родинний герб на персні, що свідчить належність до знатного роду. Цього виявилося достатньо, аби впустили без жодного запитання. Я чула, що аристократія частенько надягає маски, аби приховати обличчя від інших учасників торгів. Це зіграло мені на руку.

Взявши табличку з номером 612, попрямувала до залу з рабами. Мені потрібен був сильний, кмітливий та розсудливий чоловік, для котрого я стану порятунком. Але чи вдасться такого знайти, це вже питання долі.

На сцену виводили по десять рабів, котрих змушували виконувати різноманітні фізичні вправи, або чаклувати. На третій десятці моє око зачепив худорлявий юнак. Тільки від нього надходила така неймовірна аура ненависті та жаги до вбивства. Чим яскравіше я відчуваю емоції, тим сильніший їх носій. Цей парубок може підійти...

- 10 000 золотих! - одразу почала з великої суми. Сьогодні дорожче, ніж мною запропоновані гроші, нікого не продали.
- 20 000! - вигукнув якийсь чоловік.
- Даю 30 000!
- 100 000 золотих! - знову підняла табличку.

Парубок нічого не встиг продемонструвати, тому й ніхто більше не наважувався підіймати ставку. Я купила те, що хотіла. Працівники цього закладу відвели мене у темницю, де мали затаврувати раба моїм родинним гербом. Традиція, котру мусив витерпіти кожен раб.
- Не треба таврувати. - зупинила купу навчених цьому ділу людей. - Я забираю його так.
- Але, ваша світлість! Це полонений раб із завойованого королівства. Згідно з законом, після покупки його треба затаврувати.
- Не перекручуйте законодавство. У статі про рабів жодного слова про таврування. Це вже вибрики знаті. Я не хочу псувати товар, що купила за такі гроші. Я додам ще 100 золотих зверху, якщо знайдете для нього одяг.
Працівники одразу поквапилися шукати, а я наблизилася до клітки, де тримали мого майбутнього "рятівника". Перше, що могла розгледіти, його сірі очі, що сяяли із темряви. Холодний та відсторонений погляд. Ну, це не надовго. Протягнула руку до його обличчя, аби той підняв голову. Іншою рукою зняла свою маску.
- Запам'ятай це обличчя. - холодним тоном мовила. - Обличчя тої, хто витягнув тебе звідси.

Серед його емоцій найяскравішою виявилася цікавість. Це добре. Вбити мене у нього не було бажання і це гріло душу.
Працівники якраз повернулися із комплектом не надто якісного одягу. Широкі штани, сорочка, жакет та пара чоловічих туфель. Ну, в будь-якому разі краще, ніж те дрантя, котрим він обмотаний нижче пояса.

Продавець провів своєю долонею по моїй, тим самим віддавши ключ заклинання, котрим можна контролювати мого раба. Задоволена покупкою, я покинула аукціон разом зі своїм одягненим, новим знайомим.

- Як тебе звати? - поцікавилася.
- Світан.
- Гарне ім'я, Світан. Я - Евелін Октар. - ми йшли вздовж темного провулка, а коли вийшли у людне місце, змогла повністю роздивитися товар, що придбала. - А ти досить гарний, Світан. Скільки тобі років?
- 22.
- Майже ровесники.