А вдома чекав дядько Людвіг.
Ясна річ – він страшенно хвилювався. І безперервно ходив туди-сюди навпроти каміна, в якому ледь ятрились дрова, жеврів вогонь.
– Все вийшло як треба? – запитав він, кидаючись мені на зустріч.
Дядько зазвичай дуже стриманий і незворушний, але зараз у нього навіть обличчя від переживань пішло плямами, а завжди укладене волосся розпатлалося, безладно падало на лоб і на шию...
Я видихнула, дістала з кишені сумку.
– Так, все вийшло… Все склалося…
– А Кайл де? Теж вдома? Міг би спершу до нас завернути…
Я бачила, що дядько нервується. Але краще сказати йому правду.
– Кайл залишився, щоб відволікти варту. Щоб я змогла втекти. Якби не він, навіть страшно уявити…
Дядько завмер і повернувся до мене.
– Залишився? Де саме?
– Не знаю. На вершині якоїсь гори, в тумані, – повільно відповіла я, налякана виразом його обличчя.
– А раптом він потрапив до рук стражників?
– Кайл сказав, що все буде добре. Адже в нього із собою немає нічого.
– Так і сказав? Ну й Кайл! – Дядько Людвіг якось недобре розсміявся, – Оце так обдурив!
– Кого обдурив? – я сторопіла.
– Довести, що він був разом із тобою – доволі легко. І якщо його спіймають, то він, найімовірніше, понесе покарання за вас обох.
– Що ти таке кажеш!
– Кажу як воно є насправді!
Тепер уже я заметушилася кімнатою, забилася немов у капкані. Страх за Кайла, такий сильний, що кров одразу ж застигла, а серце зупинилося, безжально здавив мені груди.
– І що з ним буде? – пробурмотіла я, ледь не втрачаючи свідомість.
– Ти ж сама знаеш… Голову не відрубають. Навіть до в'язниці не кинуть. Скують магію, відправлять до людей, от і все...
– Для Кайла це гірше ніж смерть!
І я знесилено привалилася всім тілом до стіни, намагаючись хоч трохи прийти до тями.
– Годі вже! Кайл – хитрий і могутній. Його не так легко спіймати, – впевнено сказав дядько Людвиг.
Він обережно розклав на столі частини зачарованого дерева, обмацуючи й оглядаючи їх.
– Як тобі спало на думку зрізати більше?
– Не знаю. Якось само…
– Радослав так і не зізнався, навіщо йому зілля?
– Не зізнався… – відповіла я, не відводячи очей.
Дядько уважно вдивився в моє обличчя, а потім запитав підозріло:
– Що в тобі змінилося?
– Що?
– Не можу зрозуміти. Але ти повернулася іншою.
Я прикусила губи. Мені зараз не хотілося нікому говорити про те, що сталося між мною і Кайлом біля водоспаду.
Це – моя таємниця. Я не знаю, що з нею робити, але й ділитися нею з будь-ким, навіть із дядьком, поки не збираюся.
– Треба готувати зілля, – сказав дядько Людвіг.
Він не став загострювати уваги на своїх підозрах, бо бачив – марно катувати мене розпитуваннями, я все одно ні в чому не зізнаюсь.
– Зараз треба готувати?
– Так! Частини дерева годяться для зілля тільки свіжими.
– І скільки в нас часу?
– Кілька годин.
– Тоді давай почекаємо трохи. Поки Кайл повернеться...
Важко сказати, які почуття відбивалися на моєму обличчі, але дядько поступився.
– Добре. Почекаємо.... Я поки що все підготую, – погодився він і запропонував добродушно: – Може, відпочинеш трохи?
Гарна порада!
Я кивнула і попленталася у свою спальню.
Спати, звісно, не збиралася. Просто хотіла побути на самоті і подумати. Про що? Точніше, про кого... Про Кайла, зрозуміло.
Опустила голову на подушку, міцно обхопила подушку руками.
За вікном розливався тихий ранок – безтурботний, з легким нальотом сонячного світла.
Я подумала про найгірше. Чому Кайл узяв весь удар на себе?
Йому, первісному магу, буде набагато складніше позбутися магії і жити серед людей подібно до звичайного смертного.
Хвороби, проблеми, турбота про життя… І ще багато всяких дурниць, про які люди повинні піклуватися.
Адже Кайла позбавлять усіх фінансових благ.
Він залишиться без нічого, серед людей, змушений залишити своє минуле життя, почати заново.
Тож коли, чаклунська рада виголосить свій вирок, у Кайла тільки я залишусь...
Але чи готова я сама пожертвувати своїм, доволі комфортним життям, щоб розділити з ним усі труднощі і незгоди?