Розділ 47

–  Перо пегаса, –  сказав Кайл, –  Про нього ти забула!

–  Перо пегаса? –  здивувалася я.

–  Так. Покличеш пегаса і   додому. Самий надійний  спосіб.  Такий політ  доволі складно  відстежити.  

–  Це правда, –  кивнула я, –  Але  пегаса не закликати під землею. Тільки на поверхні!

Запитувати, звідки Кайл знає про магічні властивості пегасів немає  ніякого сенсу.

–  Тому зараз ми піднімемося нагору.

–  А погоня?  

–  Доведеться ризикнути.  Скільки часу займе заклик?

–  Гадаю, кілька секунд.  Контакт уже налагоджено.  Із Зоамам. Він належить до роду золотих пегасів. Це він допоміг мені у світі Місячного Кола. Коли ти мене кинув із зайцями на галявині! Було дуже прикро, між іншим! –  дорікнула я, але тепер уже більше жартома, ніж усерйоз.

– Досі губи копилиш? –  примружився Кайл.

Дивно, я майже забула, які в нього очі: сірі, з блакитним відблиском у глибині райдужки, з чіткою зіницею.

–  Ні, просто згадала  ті шалені пригоди...

І  мені знову нестерпно захотілося відчути близькість Кайла, його подих, його  дотик,  його запах...  

Але я пересилила себе. Потрібно думати, насамперед,  про наш порятунок.

– Отже, нагору? –  запитала перебільшено бадьорим голосом. 

– Так! Ти маєш повернутися додому до світанку.

– Зачекай, –  схаменулася я, – А як же ти?

– А я залишусь тут. Спробую відвернути  погоню. Щоб у тебе  був час втекти… Поки  переслідувачі зрозуміють, що до чого…

–  Але, Кайле...

–  Не бійся, люба.  Мені  самотою   простіше.  До того ж  у мене є прутик. Він багато чого може. Звичайно, якщо  вмієш  ним користуватися, –  сказав Кайл, прислухаючись до монотонного шуму водоспаду.

– Кайле! –  покликала я майже пошепки.

– Що?

– Я ні про що не шкодую, зрозумів?

– А я б хотів  ще раз це відчути. Дуже скучив за тобою,  –  він доторкнувся пальцями до моїх губ і миттєво руку прибрав:   – Гаразд!  Немає  часу   на пусті мрії. Це  дуже  чарівне місце, але потрібно вибиратися звідси якомога швидше.

Зараз я гляділа  на Кайла  зовсім по-новому,  з насолодою.   І відверто милувалася ним.  

Він розбудив мою пам'ять, мою спрагу. Мою пристрасть. 

Тому що я не чинила опору і дозволила йому це зробити…  

–  Ело! –  тихо засміявся Кайл, – Якщо ти  продовжиш  так на мене дивитися, то ми залишимося тут... Причому, надовго... І вляпаємося у великі неприємності по самі вуха...

Я здригнулася, відвела очі.

–  І запам'ятай,  – додав Кайл, –  Часу на заклик у нас дуже мало.  Переслідувачі зараз злі, як ті скажені собаки… 

–  А довго вони будуть нас шукати?  Чи не  краще пересидіти тут? Може,  їм набридне  бігати за нами?

Розлучатися з Кайлом мені ніяк не хотілося.

–  Ні, кицю, на це не варто сподіватися, – Кайл похитав головою, – Чим  більше минає часу, тим  простіше їм відстежити нашу енергію.  Тому найрозумніший вихід – розділитися.

– Мені страшно. За себе страшно, але за тебе  – подвійно.

–  Іншого виходу в нас немає. Не бійся. Якщо я знатиму, що ти в безпеці, то спрямую всю магію лише на те, щоб обдурити погоню... Ну годі розмов! Ходімо. Ще трохи поблукаємо лабіринтом і – на поверхню.

План, начебто, простий.

Але думка про розлуку доводила мене до нестями. Адже ми почали цей шлях разом, тому  і завершити його повинні  разом.

–  А якщо вони тебе схоплять? –  запитала я, навіть не намагаючись приховати свого відчаю. 

–  Якщо і схоплять, їм важко буде мені  у чомусь звинуватити. У мене із собою нічого немає. 

–  Але  ж вони  можуть висунути звинувачення ?

– Звісно! Вони все можуть.  Тут вже, як пощастить. Дуже багато різних обставин доведеться враховувати...

Ми повернулися у світ Місячного Кола і зачаїлися серед дрімучого лісу. 

Часу було обмаль – не поговорити, не попрощатися як слід.

Я дістала перо.  Прочитала  потрібні слова. Але на перший  заклик Зоам не з'явився.

– Що не так? – поцікавився  Кайл.

–  Навіть уяви не маю… –  відповіла я, безглуздо дивлячись на перо.

Мої пальці захолонули, почали тремтіти.

Кайл прислухався, озирнувся з легким занепокоєнням.

– Ело, більше не можна чекати... Погоня  близько…

–  Не розумію, чому...

Кайл схопив мене за руку. Ми пірнули в портал. 

А позаду вже лунав грізний свист магічних батогів.

Я продовжувала гарячково шепотіти слова заклику. 

Якщо Зоам негайно  не з'явиться, то все скінчено. 

Нас заарештують, відберуть трофеї, а завтра ми вже постанемо перед чаклунською радою.  

І нас покарають не за те, що ми  насмілилися пограбувати  зачароване дерево, а за те, що не зуміли  втекти. 

Бо у такому разі ми –  нікчемні маги і на силу свою не заслуговуємо. Саме так  рада і вирішить.