Розділ 45

Так, страх –  поганий стимул, та тільки як його позбутися, коли твоя доля нашпилена, наче метелик, на вістря кинджала!

До того ж,  енергетика підземних порталів дуже важка. Таке відчуття ніби тебе заживо поховали. 

І крижаний піт  біжить струмками, і дихання переривається, і холод разом із жахом до кісток пробирає.

А мені зараз, як ніколи, потрібно мати ясну голову. 

Кайл міцно стискав мою руку. Це приносило неабияке полегшення. 

І я була дуже вдячна йому за те, що він поруч, за те, що тримає за руку...

Несподівано Кайл зупинився. 

– Що там? – злякалася я.

– Зелений вогонь...

–  Нічого не бачу, – прошепотіла я, марно вдивляючись у темряву, – навіть магічним зором…

– І не побачиш. Коли відбувається подібне затемнення, магія наче засинає. Тому я й обрав саме цей час.

Так! Схоже, Радослав теж говорив саме про це!

–  Але  ти бачиш?

– Я бачу будь-який вогонь, як би далеко він не знаходився.

Ну, звісно! Це ж дар вогняного мага!

– А як ми підберемося до дерева?

– Непомітно.  На дерево вже давно ніхто не зазіхав, і  вартові  трохи розслабилися. Звісно, вони моніторитимуть навколишній простір, але ми їх обдуримо.

– Як?

– Затемнення не діє на мою магію... У мене з’явилися  деякі думки... І почуй мене ще раз, дівчинко: найскладніше – не плоди й листя добути, а разом із цим добром назад повернутися.

– Та пам'ятаю, пам'ятаю! Послухай, я тут про всяк випадок зілля невидимості прихопила. І ще дещо…

– Краще не ризикувати. Зілля дуже непередбачувані. Можуть залишити досить відчутний слід. 

– У мене є зілля, що відволікає увагу. Знаєш, воно створює ілюзію... на кшталт руху вдалині... кроки там,  усілякі тіні... Воно надійне. Його дядько готував колись. А дядько в цьому спец, яких пошукати!

Але моя впевненість  не  справили на Кайла ніякого враження. 

– Ось що я вирішив, – сказав він  після недовгого мовчання, – Ми перенесемося в минуле, років десь на тисячу назад, візьмемо те, що нам потрібно, і повернемося.

– У минуле? Ось так просто?

Самій би мені таке навіть на думку б не спало!  

–  Це не зовсім просто. Тисячу років тому  трапилося  таке саме затемнення. Охорона, звісно, теж була. Але не настільки всемогутня. До того ж, гостей із майбутнього вони навряд чи чекають.  А от захисного кільця не було. Тож підійти можна безперешкодно. 

– А чому тоді не стрибнути на дві тисячі років назад? Коли там зовсім немає ніякої охорони? – наївно запитала я.

– Бо мої сили, золота дівчинко, теж мають межу. Потрібно потрапити  в минуле, повернутися, а потім  ще й віртуозно сховатися від погоні. 

От чесне слово!  До цього часу я, здається, й гадки не мала, якою силою насправді володіє Кайл.  Він ніколи нею не хизувався. 

Уміння переміщатися  так  далеко в минуле –  це дуже цінний і рідкісний дар. Ним не можна користуватися просто заради інтересу. 

– І запам'ятай: ні листя, ні плоди руками зривати не можна. Три точні рухи ножем, бажано в одному місці, – додав Кайл.

– В якому? 

– Ти сама зрозумієш. Там же й частину кори зріжеш. І одразу  біжи геть  від дерева. Зрозуміла?

– Зрозуміла…

Дуже важко відкривати портали під землею! 

Напевно, це одне з найважчих завдань у магії переміщення. Тут тільки вміння недостатньо –  потрібно відчувати товщину, енергію і вібрацію земних глибин.  Багато хто вчиться роками і все одно робить помилки…

Мені не вистачати повітря.

– Доведеться трохи потерпіти, – сказав Кайл, обіймаючи мене.

У портал нас затягнуло наче  у багнюку. І  це справді було страшно.

Я уткнулася обличчям у груди Кайла, намагаючись не зважати на густу, в'язку темряву, в якій ми рухалися. 

Це не завдавало болю, тільки дискомфорт. 

Але   первісний жах: панічний, нездоланий, такий, що зводить з розуму – ось  він  і був найнестерпнішим.

Назовні ми вибралися в непроглядній темряві. 

Я з насолодою вдихнула свіже лісове повітря і роздивилася навколо.

А так за першим виглядом і не скажеш, що ми в минулому. 

І ліс, начебто, звичний  і небо. Хіба що енергія відрізняється. 

Енергія старовини схожа на невловимий імпульс, що входить у кров і розтікається по ній дивними спогадами та думками. І це  завжди нез'ясовно привабливо.     

Я ніколи не була далі дванадцятого століття. І здивувалася тому, що навіть моє серце забилося якось по-особливому: хвилююче, урочисто...

Ми йшли дуже повільно. 

Повз нас миготіли химерні тіні, ледь підсвічені світлом з нізвідки. Але до нас їм не було ніякого діла. Як і нам до них.

Присутності вартових поки що не відчувалося. 

Невже доля   на нашому боці?

Кайл на мить затримався, зірвав із зап'ястя батіг, і той негайно перетворилася на прутик.