Розділ 40

Кайл здригнувся,  скривився ніби его по щоці ляснули, і на мить міцно заплющив очі.  

–  Так, стоп! – сказав він, піднявши догори руку, немов намагаючись затулити  мені рот, –  От що це за маячню ти зараз верзеш?

– Не  маячню, а правду,  – відповіла я   спустошено.

І вже навіть пошкодувала про цей спалах чи то гніву, чи товідчаю..

Ситуація – дурніша нікуди! 

Чесно кажучи, я була майже впевнена, що Кайл уже сам давно здогадався про причини нашого розставання, але вдавав, що він не в темі. 

Але тільки тепер  я усвідомила –  моє одкровення стало для нього, як би це висловитися м'якше, абсолютно несподіваним.

Бо так неможливо прикидатися.

–  Слухай, Ело, давай ми зараз заспокоїмося і гарненько розберемося...

– Навіщо? – я змахнула зрадницьку сльозу зі щоки, –  тепер це вже не має значення.

– Ще й як має! –  Кайл заходив кімнатою взад і вперед. 

 Навіть не заходив, а почав метушитися від стіни до стіни.

–  Виходить, ми розлучилися через такі дурниці? Чому ти мені раніше не говорила про те, що я, нібито, тисну на тебе?

– Коротка ж у тебе пам'ять!  Скільки разів я намагалася поговорити про наші стосунки і про те, що мене  не подобається,  про те, що мене нервує. Але щоразу ти лише відмахувався і називав це “дівочими капризами”. Мої почуття нічого не значили для тебе!

– Неправда!  Я завжди дбав про твої почуття, –  відповів він тихо і, як мені здалося, не зовсім упевнено.

–  Занадто нав'язливо дбав! Тому я не витримала і  втекла…

– Вірелло!

– Згадай, коли говорила тобі, що хочу вчинити саме так, а не інакше... Що робив ти?  Ти, звісно, м'яко й лагідно висловлював свою думку і, зауваж, завжди протилежну...

– Але ж ти врешті-решт погоджувалася! 

– Так! Щоб не засмучувати тебе! Тому що була так закохана... так... – і замовкла, задихнулася від купи минулих невисловлених образ.

Кайл стиснув мої плечі й легенько мене струснув.

– Ти розумієш, що мелеш, дівчинко? Погоджувалася, бо не хотіла мене засмучувати!  Невже ти думала, що, якби ти послала мене під три чорти  і вчинила по-своєму, я б став менше тебе любити?

–  Не знаю. Тепер це вже не важливо.  Відчепись! –  крикнула я.

–  Так, тепер це вже неважливо, –  погодився Кайл,  відпустив мене і відійшов.

Я помовчала, старанно витираючи сльози,  які  бігли по щоках. Потім запитала:

– То  ти мені допоможеш?

Гадки не мала, що чекати від Кайла після цих запізнілих одкровень.

– Допоможу. Але не  за спасибі.

– Хто б сумнівався! Але якщо забажаєш взаємності, в будь-якій формі, я відразу відмовляюся. Я відмовляюся, зрозумів! – крикнула я з такою люттю, що й сама злякалася.

Та що зі мною, взагалі,  відбувається?

У відповідь на мою істерику Кайл добродушно розсміявся.

–  Охолонь, не треба скаженіти. Не потрібна мені взаємність, –  сказав він, – У мені інші умови.

– То кажи вже, які!

– Заспокойся спершу…

–  Уже заспокоїлася.

– Тоді слухай. Ми об'єднаємо наші школи. Будемо працювати разом.

Об'єднати школи? Що за  маячня!

 – Але в тебе не школа, а коледж!

–  Нічого. – відповів Кайл, –  Діти навчаються  у твоїй школі, припустімо, кілька років або рік, залежно від  різних обставин – це ми згодом обговоримо, а потім автоматично переводяться до коледжу, де  зможуть поглиблювать і закріплювать  ті знання та вміння,  які здобули у твоїй школі. До того ж я теж буду в ній викладати. 

–  Навіщо?

– Хочу заздалегідь відбирати особливо талановитих, щоб зробити з них стихійних магів. Ти ж знаєш, що в напівкровок дуже рідко проявляються всі здібності. Найчастіше вони мають вузьку спрямованість.

Гаразд!  Істериками і з'ясуванням стосунків справу не врятуєш.

– Спільна праця – занадто близьке спілкування. Не впевнена, що готова до такого, –  примирливо проказала я, –  Чи зуміємо знайти порозуміння і не докучати одне одному?  Врахуй, я не потерплю, якщо ти почнеш вказувати мені, як  потрібно керувати школою! – додала про всяк випадок.

Нехай не розслабляється!

– Не час штрикати в  ті рани, які ще не загоїлися, –  Кайл заперечливо мотнув головою, – Ти ж сама розумієш, наскільки це серйозно. Я ризикую всім.  Силою, становищем, життям, можна сказати.... Тому й винагорода має бути відповідною.

–  Мені треба  подумати, –   пробурмотіла я.

– Тобто, із дядьком порадитися? – Кайл розуміюче посміхнувся, – Це зайве. Я вже говорив з ним… Точніше, це він говорив зі мною.

Я ледве впоралася з емоціями, але все таки встигла   зробити байдуже обличчя.

Утім, від дядька такого теж можна було очікувати!

Прикро, звичайно, що перш ніж зв'язуватися з Кайлом, він не поговорив зі мною, але суті це не змінює.