Розділ 36

– А тобі не здається... – почала було я, але Радослав рішуче похитав головою. Тим самим даючи зрозуміти, що його одкровення на цей момент вичерпані.

– Тепер залюбки послухаю про тебе і про Кайла.

Що ж, усе, як домовилися.  Моя черга розповідати.

А з іншого боку, наша довірлива бесіда може стати містком над тією прірвою, що розверзлася під моїми ногами, і яку –  не перелетіти, не перестрибнути. 

Я зосередилася.

– Моя історія набагато коротша. Зустрічалася з Кайлом два роки. Кохання з першого погляду, якщо розумієш… Таке, що голова обертом.  Ми стали близькими в першу ж нашу зустріч, і я анітрохи не шкодую про це.  Стосунки були дуже ніжними, трепетними. Спершу його турбота мене розчулила, потім насторожила, а потім почала обтяжувати. Кайл хотів розпоряджатися мною безроздільно.  А я не могла цього терпіти. І чим далі, тим настирливішою ставала його увага…

–  І тільки  в тому  причина вашого розставання?

–   В тому.

–  Ти відчувала себе поруч із ним у небезпеці?

– Я відчувала себе поруч з ним дуже затишно. Поки він не починав тиснути на мене своєю турботою. Це дратувало так, що й висловити не можна!

–  А  поговорити з ним? – трохи насмішкувато запитав Радослав.

– Намагалася, начебто, – я спохмурніла, згадуючи, –  Але він робив вигляд, що не розуміє, про що йдеться. Я злякалася, що він візьме наді мною  повну владу, якщо розумієш, про що я кажу… Тому я його кинула... розлучилася з ним.

– Вагома причина. Хоча, можливо, ти поквапилася. Я спостерігав за вашою битвою там, у лісі. Він разів у десять за тебе сильніший і дуже старався, щоб не заподіяти тобі реального болю.

– Тобі здалося, –  скривилася я презирливо, –  Кайл хоче помститися мені за те, що я його кинула і не пояснила, чому. Йогу не до кого нема діла, тілько до власної персони. Він лише себе по-справжньому кохає! І, якщо чесно,  не дуже хочеться  про це говорити, – додала  сердито.

– Бо не можеш розібратися у власних почуттях? – запитав Радослав.

Я зітхнула. Дуже повільно, дуже глибоко.

– Майже…

– То все одно розкажи!

– Я досі не можу його забути. Балансую на межі любові й ненависті.  Поки не бачила його – було простіше. А тепер, коли він знову увірвався в моє життя –  просто нестерпно.

– І давно ви розлучилися?

– Три роки... ну, якщо зовсім точно –  два роки, сім місяців і п'ять днів.

– А як він до цього поставився?

– Погано. Просив, погрожував... але нічого зайвого. А потім і зовсім зник. Я думала, він одружився!

– А у тебе, наскільки я розумію, нікого не було?

– Не було! Але це вже –  не твоя справа.

– Звісно!  Тілько,  якщо  хочеш знати мою думку, то  дурнішої причини для  розставання я ще не чув. У тебе ненормальністей не меньше, ніж у мене! –  засміявся Радослав.

–  Ага! Воно, звісно, кумедно, коли до тебе ставляться як до немічної дитини, яка і  кроку  не можу ступити без мудрого вихователя! 

–  Ну гаразд.  То – твоя справа. І що ти збираєшся робити?

– Кайл ніколи не зміниться. Я це відчуваю. Не хочу знову потрапити у залежність.

– Будеш страждати? Накручувати себе?

–  Хто б  казав  про накручування! Ти, он,  досі свої дитячі образки підгодовуєш! –  зневажливо гукнула я. 

–  То, може, об'єднаємо зусилля? – Радослав торкнувся моєї руки, –   Я зміню твої світ, а ти –  мій? Раптом я  зможу дати  тобі більше, ніж він? 

Я ж на це лише фиркнула.  Ну й зарозумілість у нього!  То чим він від Кайла відрізняється?

– І що з того? Все одно доведеться ризикувати, добуваючи частини Зачарованого дерева для твого зілля.

Мені навіть трохи моторошно зробилося. Торгівля, як на базарі: ось ти, мовляв, звільни мене від даного слова і тоді... Що? Стану твоєю. Якщо не душею, то хоч тілом?

Я здригнулася. Ніколи не думала, що  потраплю у таку ось халепу.

Радослав легенько поплескав долонею по  поверхні столу. 

– Добре. Тема закрита. Я  відкрився тобі,  ти мені і досить…

– Ти  взагалі з ким-небудь говорив про це? –  запитала я.

–  Тільки з тобою.

– Я теж. Дуже дивно. Навіть із дядьком не змогла... А ось цікаво, протиотруту ти де візьмеш?

– Це не важко. Вона готується на основі самого зілля. Один лише інгредієнт треба додати, і він у мене є... А тепер про важливе. Чому хотів поговорити з тобою саме сьогодні?  Я  дуже зацікавлений у тому, щоб у тебе все вийшло.  І маю намір тобі допомогти. Але для цього нам доведеться  трохи прогулятися. Недалеко.  На дорогу – хвилина, не більше.

Я покосилася на годинник. Десята. Чи не запізно для прогулянок? Завтра ж заняття у школі. 

–  Мені необхідно здійснити один обряд, – відповів  Радослав на моє мовчазне питання, –  А тобі – бути при ньому присутньою.  Бо він якраз тебе і стосується.  Сам обряд досить складний. Але він для твоєї  користі. Повір!

– Звісно, вірю! Рушаймо…

До їжі ми так і не доторкнулися. 

Я допила сік і піднялася.  

Піднялася мовчки, з відчуттям безнадійності в серці та виразом нудьги на обличчі.