Розділ 26

На щастя, перші мої учні вже мали деякий досвід. Наприклад, вміли в'язати короткі й нескладні заклинання.

– А я ще можу впливати на людей силою думки! –  з гордістю повідомила Ліна.

Так! Треба б насамперед розповісти їм про правила застосування магії.

– Це чудово! – усміхнулася я, – Але в життя людей не можна втручатися, якщо в тебе немає спеціального дозволу.

–  Невже саме так?

– Саме так! 

–  І що за це може бути?

– Залежить від наслідків твого втручання.

Хлопці переглянулися. Але з їхніх облич було ясно –  мої слова справили враження. 

Мені, звісно, дуже не хотілося озвучувати прописні істини повчальним тоном, але все ж  таки довелося:

– Сила накладає відповідальність. Людина не можуть протистояти твоїм заклинанням, вона безумовно слабіша. Тому кожен із вас зобов'язаний розуміти, що він робить і передбачати наслідки таких вчинків.

–  Ну... це правда... –  Борис розсіяно   почухав потилицю.

–  Отже, не можна без серйозної причини застосовувати до людей свою силу або свої знання.  Не можна показувати свою перевагу і вступати у свідомо нерівні битви з людьми. Це порушення магічного кодексу, –  пояснювала я якомога доброзичливіше і м'якше.

– А з рівним за силою?

– З таким –  скільки забажаєш... Але  і там існують  свої закони.

–  Ви нас навчите? –  натхненно запитала Ліна і струснула коротким кучерявим волоссям кольору стиглої пшениці.

–  Звісно! – сказала я, – саме для цього ви сюди й прийшли. 

–  І коли ми почнемо практикувати магію? –  жваво поцікавився Борис.

–  Післязавтра. Початок занять о восьмій.  

По обличчях дорослих, які їх супроводжували, я зрозуміла, що вони цілком перейнялися атмосферою будинку і  що їм все  сподобалося. Звісно, я здогадувалася  –  не без дядькової участі.

Але реклама –  вона і є реклама. 

Тепер підуть чутки, що відкрилася така ось  нова школа для напівкровок. Вона ще в зародку, але там уже можна віднайти себе і свої знання, а вчителі там дуже обізнані й надійні.

Якщо на початку зустрічі я відчувала страшенне хвилювання, і в мене навіть голос тремтів, то наприкінці –  страх і незручність остаточно зникли.

Звісно, я розуміла, що зараз для цих трьох дітей я не вчителька, а, скоріше, подружка, але для першого досвіду і такого ставлення достатньо.

А далі,  по мірі  набору класів і викладачів, ситуація вирішиться сама собою...

–  То в мене вийшло? –  поцікавилася я в Радослава, коли ознайомча екскурсія закінчилася.

Він знизав плечима.

–  Начебто... Але мені слід знати, про що говорити з учнями на наступному уроці.

Я зробила  задумливе обличчя.

– Можеш розповісти їм про свій власний досвід.

–  Який досвід?

–  Становлення, – відповіла  обережно, – Чула, тобі довелося починати  майже з нуля...

–  Мій досвід був занадто жорстокий. Не хотілось би його  комусь  рекомендувати.

І Радослав скептично посміхнувся. Я насторожилася і спитала:

–  Що не так?

–  Усе непогано, але я зрозумів одну важливу річ. Ти не вмієш вирішувати організаційні питання.  Запросила учнів, але поняття не маєш, що з ними робити далі.

Це була цілковита правда, але я  не розгубилася. 

–  І що ти пропонуєш  як мій помічник і заступник?

–  З яких це пір я став твоїм заступником?

–  Хіба ти не читав контракт? Там усе написано...

Радослав  спохмурнів.  

Контракт був  написаний усього на двух аркушах, але він уважно прочитав лише ту його частину, де йшлося про винагороду. 

Я ж про всяк випадок вказала його як заступника. Це була невелика помста. 

Спершу хотіла віддати цю посаду Уляні, але потім вирішила, що краще – не зараз. Ось коли вона почне присвячувати нашій школі весь свій робочий час, тоді в цьому буде сенс... 

Чесно кажучи, очікувала бурі. Але Радослав  лише відмахнувся.

–   Нехай! Зрештою плата надто висока. Невідомо, хто тут програв…

Що ж! І в цьому він має рацію!  

– Ти обіцяв зробити все, що в твоїх силах.  Тому покладаюся на твою інтуїцію і на твою силу, –  підлестила  я його, –  за ту ціну, яку ти запросив можно гори звернути. Хіба ні? 

Я багатозначно замовкла.

–  Ну звісно! – всміхнувся Радослав, –  Тепер  можно йти, пані директорка?

–  Можно… То як щодо сьогоднішньої ночі? –  уточнила я. 

Боялася, що Радослав,  задля помсти, відмовиться  супроводжувати мене  на свято.

–  Договір у силі,  – незворушно  відповів він.

– У тебе є костюм?

І я окинула абсолютно легальним, вивчальним поглядом його могутнє тіло.

–  Знайдеться. О котрій годині збір гостей?

–  О дев'ятій.