Розділ 23

І вже  змирилась з тим, що  зараз гепнусь на підлогу.   Добре, якщо не разом зі сходами.

Лілова напівтемрява згустилася. Чи це в мене в очах потемніло?

– Допомога потрібна?

Голос абсолютно байдужий –  ні співчуття, ні глузування... 

Радослав! У найвідповідальніший момент! Уявляю, який я маю вигляд. Обличчя червоне, напружене, футболка ледь не до шиї задерлася...

– Троляче вухо!  –  звично вилаялася я.

Напевно, Радослав розцінив це як заклик про допомогу. Він простягнув руки і, обхопивши мене за ноги,  потягнув до себе. 

Мої  пальці  були судорожно стиснуті, боячись відпустити більш-менш стійку опору. Але Радослав  смикнув так сильно, що мимоволі довелось відпустити край полиці.

Я зойкнула і вперлася долонями в його плечі. Серце, яке весь цей час шалено калатало від хвилювання, раптом завмерло. 

Дотик до його тіла виявився дуже приємним. Я й сама очманіла від хвилі емоцій, що накотилися на мене. У голові  запаморочилось. 

Уперше після Кайла я знову відчула, наскільки солодко  торкатися сильного і твердого чоловічого тіла.

У мене навіть дихання змінилося – зробилося  таким ніжним, переривчастим. 

Що за дурна мана? А якщо він  відчує  моє тремтіння!  

Я зібрала в кулак усю свою волю.

–  Дякую! –  сказала холодно, намагаючись відсторонитися від нього.

Радослав опустив мене вниз.

–  Дякую... –  повторила я, окидаючи його швидким поглядом.

Напевно, цей візит Радослав вважав важливим, оскільки вбрався відповідним чином – не в костюм, звісно, але цілком презентабельно, хоч і без усякого офіціозу: темні штани, чорна строга сорочка, черевики.

Навіть не думала, що він з'явиться в одязі людського світу.  

Чесно кажучи, я очікувала побачити щось на кшталт плаща зі звіриних шкур. Напевно, деякі звички викорінити не так-то просто.

– Пройдемо до кабінету, –  промовила я  все ще тремтямим від хвилювання голосом. 

Навіть не подумал про те, що Радослав  ось так просто  зайшов до   особняка – не постукавши, не попередивши якимось іншим чином, що він біля дверей…

У кабінеті було досить світло. І я, нарешті, змогла гарненько його розгледіти.

Ох вже ці високі вилиці і широко розставлені очі синьо-зеленого кольору, з дуже вузькою зіницею!  І чорні, врозліт брови.  А ось волосся, здається, світле. 

Але стрижка під нуль – тому важко розібрати... 

Не те, щоб  дуже гарний, але зовнішність  незвичайна і від того  – ще більш приваблива. Шрам його зовсім не псує... 

І хитромудре, чорно-біле татуювання на обличчі надає ще більшої загадковості.  

А якщо взяти до уваги величезний зріст і статуру, яку навіть під сорочкою не приховаєш... 

Схожий на стародавнього бога із забутих легенд, який навіщось втілився у фізичному тілі, але  так  і не зумів приховати свою не людську суть. 

Чи я просто не звикла до чоловіків з іншого світу?  Та  Радослав народжений серед людей!

Годі, Вірелло, зупинись. А то, чого доброго...

– Складемо письмовий контракт? –  запитала я, створюючи з повітря декілька  паперів.

–  Наскільки я розумію, школа розташується тут?

Радослав окинув зацікавленим  поглядом величезний кабінет, витриманий у класичному стилі середньовічних алхіміків: стіл із важкою стільницею, масивні крісла з потертою оббивкою, стелажі з усіляким алхімічним приладдям. 

А у повітрі  – запах дорогої шкіри, диму, сухих трав і феромонів... 

Я ще вчора експериментувала з феромонами, змішувала їх один з одним, пролила кілька крапель, а запах залишився...

Єдиний штрих сучасності –  дорогий  ноутбук на столі, просто серед флаконів із зіллям. 

–  Саме так, –  відповіла я недбало, –  Дуже гарне місце, підходяще... багато приміщень і є вихід в інший світ...

– Я помітив. То це твій дім?

–  Мого дядька, –  відповіла звично, бо ніяк не могла усвідомити, що вся ця пишність тепер належить мені, і поправилася:

– Точніше, тепер мій. Дядько Людвіг віддав його мені в повне володіння.

– Людвіг? Начебто, я  про його знаю... У всякому разі, ім'я чув...

Звісно!  Хто не знає дядька Людвіга! Він  чаклун, відомий і по цей бік реальності і по той...

Я знизала плечима.

–  То що з контрактом?

–  Мені однаково. Хоч усно, хоч письмово.

– Тоді давай конкретніше визначимо твої обов'язки, –  запропонувала я.

– Наглядач? – Радослав злегка посміхнувся, – Сторож при напівкровках? 

– Швидше, психолог. Зможеш?

– Я не любитель вести розмови по душах, а так само –  не спеціаліст  із роздачі порад.

Його зіниці трохи розширилися, від чого погляд миттєво став хижим і крижаним.

Цікаво, це вроджена особливість чи відбиток довгих магічних практик?