Розділ 20

Радослав люб'язно відкрив мені шлях до самого порталу. 

А ще дав із собою жменю якихось сушених ягід.  Я взяла мовчки. Навіщо мені ті ягоди, зрозуміла тільки тоді, коли ступила на міст. Троль вискочив з туману – заспаний,   скуйовджений.

Я  простягла йому невеликий камінець, який підібрала  по дорозі.

–  Все одно не пущу! – просипів троль,  ховаючи камінець у кишеню.

–  Це ще чому?  Тиж получив свою плату! – обурилася я.

–  З тебе –  так! А з порушників кордону?

Я не одразу зрозуміла, про що він говорить.

–  Зайці! Ти намагаєшся перемістити їх з одного світу в інший без спеціального дозволу. А це –  незаконно.

Сперечатися марно. Висипала в підставлені волохаті лапки  ягоди і квапливо пішла мостом.

Про Кайла   зовсім не думала. Із цього протистояння я вийшла переможницею, тож нехай він тепер гризе лікті від досади.

На мить закралася підозра, але я миттєво  її відкинула. 

Який сенс цьому Радославу вести подвійну гру? 

Йдучи мостом, я відволікалася на кожен звук, завмирала, озиралася...   

Лише опинившись удома,  відчула себе в цілковитій безпеці – підспудно боялася, що Кайл наздожене мене і скине з моста, або ще чогось гіршого.

Насамперед  вирушила в сад, створила магічне коло навколо просторої галявини, і випустила туди іншосвітніх зайців.  

Звірки  ще були очманілі після переходу і  розсіяне  тикалися носом у траву.  Але звідси вони нікуди не дінуться. Їжі достатньо.  

Займуся ними після.

Потім поніжилася в гарячій пінній ванні й приготувала собі велику чашку міцної кави.

Переодягнувшись у теплу піжаму й капці, почувалася зовсім чудово. 

Я –  молодець, інакше й не скажеш!  Впоралася дуже швидко і майже без втрат. Є чим пишатися.

Отже, у мене три дні. За цей час потрібно більш-менш накидати план того, як і де розташовуватимуться класи. Буде що показати Радославу.

Я згадала його чорні очі, в яких відбивався танцюючий вогонь, і мимоволі здригнулася. По спині пробіг холодок. 

Цей дивний чоловік і відштовхував, і водночас притягував.  

У ньому було щось таке... первісне, нерозгадане, немов він не у світі людей народився, а з'явився з якихось споконвічних  часів...

Цікаво, навіщо йому зілля? Згадалися чутки про нерозділене кохання. 

– Вірелло! –  гримнув на всю кімнату голос дядька.

Мала б уже звикнути до такої манери, але ні... 

Я ледь на стільці не підстрибнула, ледь каву не розплескала.

– Чи є  успіхи?

– Можеш привітати!  –  заявила з неприхованою гордістю, –  Відлюдника  вдалося вмовити…

–   Зате ти придбала смертельного ворога, –  перебив    дядько Людвіг. 

Зрозуміло, про кого йдеться. 

– То він уже повернувся? –  іронічно запитала я.

–  Повернувся... Перо  знадобилося?

– Ще й як! 

Вислухавши розповідь про політ на пегасі  і про  зайців, яких я конфіскувала в лісового духа, дядько запитав:

–  А зайці навіщо? Заведеш звіринець при школі?  

–  Стануть у пригоді!   Ще доведеться найняти садівника, щоб привів до ладу  всю цю дрімучу пишність навколо будинку. 

– Це вже  справа твоя... Тепер про головне. То що Радослав зажадав натомість?

–  Нічого страшного. Просто зілля.

– Зілля?

–  Зілля...

–  Яке зілля?

– Нездоланної  пристрасті. Я чула про таке, але поки не знаю, з чого воно готується.

–  І ви вже уклали договір? –  голос дядька несподівано   наче спохмурмів, потемнів.

–  На словах…

– Якими саме словами?

Що за дивна наполегливість!

–  Ну... він запитав, чи згодна я пообіцяти... Я й пообіцяла... Ось якось так, – відповіла й усміхнулася, мовляв, нічого такого серйозного.

Дядько мовчав кілька хвилин. Його обличчя дедалі більше хмурилося.  А глибока зморшка посеред чола означала крайній ступінь заклопотаності.

Його тривога почала передаватися і мені. Незрозуміле мовчання обтяжувало і дратувало.

– Я зробила дурість? –  запитала, втративши терпіння.

–  Хочеш почути, що за  інгредієнти входять до складу зілля, яке ти пообіцяла Радославу?

–  Які?

–  Не тільки плоди й листя Зачарованого дерева, а ще й частина кори... Тож цікаво, як ти збираєшся все це добувати?

Крісло піді мною захиталося. А чашка із залишками кави випала з ослаблих пальців просто на килим.