Розділ 17

Поверхня дзеркала  спалахнула. 

Мерехтливі червоні відблиски в глибині її означали, що я правильно вгадала, які саме чари застосував Кайл.  

Відображення  негайно почало працювати, розсіюючі   магію зачарованої пастки.

І скоро  до мене  повернулася  спроможність рухати ногами.  

Я відбігла подалі від отруйних квітів і запхала запітніле дзеркало назад у кишеню. 

Гарна штука, але, на жаль,  її не можна застосовувати відразу ж повторно.  Дзеркалу потрібен час для відновлення, іноді навіть кілька днів – залежить від сили магії. Якби не це –  я б ось  просто   зараз відбила б  чари на самого Кайла.

Тепер потрібно проявляти обережність. 

Скоро Кайл зрозуміє, що я звільнилася.

Але біда в тому, що він має  твердий намір вивести мене з цієї безглуздої гри. І, хто знає, які ще способи в нього є!

Тримаючись у тіні дерев, я швидко  рушила вперед.

Який сенс у цьому змаганні?  

Ми припремся   до Радослава в один і той самий час! А далі? І прохання в нас одне й те саме...

Найімовірніше, він навіть слухати нас не буде, а просто відішле  куди подалі. І, скоріш за все, не  дуже делікатно…

Що за дивина!  Здалеку перелісок здавався не великим, а я ось йду і йду, а дерева все не закінчуються. 

Та й Кайл кудись згинув...

Я сунула руку в потаємну кишеню, де дрімало в очікуванні свого зоряного часу могутнє зілля, що збиває з ніг. 

Його готував дядько Людвіг, тож я була цілковито впевнена в його дії, і пристрасно бажала випробувати на Кайлі. Докори сумління? Ще чого! Кайл першим почав застосовувати магію, щоб перешкодити мені...

Прислухалася. Тиша гнітила. Невідомо, чого від неї чекати.  А от від Кайла й поготів. 

І дерева навколо стоять такі похмурі, і дедалі сильнішим стає відчуття, що дерева теж щось замишляють проти мене. 

А якщо мені варто побоюватися не тільки Кайла? 

Ні, стоп, це вже, схоже,  на парною…

Я зупинилася і  кілька разів  глибоко зітхнула.

А потім позаду  зненацька хруснула гілка. Я миттєво  відсахнулася.  

І негайно, по тому місцю, де я щойно стояла, промайнув тонкий вогняний батіг. 

Не знайшовши мети, він звивався, зашипів, наче  розлючена гадюка  і повернувся назад.

Так, гарний хід!  Знерухомити мене за допомогою вогняного батога!  Якби попалася, то вже б нічого не змогла зробити...

Я з усієї сили жбурнула флакон із зіллям Кайлу під ноги. 

Тріск скла. Хмарка темного пилу... Усе, як і належить... 

Кайл похитнувся,  впав на одне коліно і  одразу ж спробував піднятися... За ідеєю, це зілля валить на землю повністю, однак, такого чаклуна, як Кайл, не настільки  легко  збити з ніг.

Але це – та пауза, яка мені потрібна. 

Є ще один засіб. Просто треба відбігти подалі...

Я побігла щосили. І, опинившись, врешті-решт, на невеликому вільному просторі перед лісом, рвонула з кишені нову зброю – гребінь –  і кинула його через плече.

Мав вирости дрімучий ліс, крізь який довелося б довго пробиватися. Але, очевидно, у світі Місячного Кола земна магія набуває нових властивостей. 

Або просто я – нікудишня відьма.

На місці, де впав гребінь, виросло кілька рядів невисокого чагарнику.  Щоправда, колючого, але це було не дуже великою втіхою.

Звісно, для  Кайла  це така собі першкода. Та трохи часу я  все ж таки вигадала…

У глибині синього лісу, серед дерев, промайнув вогник. І, здається, якийсь  силует…

Але Кайл зараз  для мене –  набагато більша небезпека, ніж усе інше. 

І я знову  щодуху побігла вперед, петляючи між деревами. 

Коріння перегороджувало дорогу. Я спритно через нього  перестрибувала, намагаючись не випустити з поля зору вогник. 

Те, що відбувається позаду, мене  зовсім не цікавило. 

Раптом із темряви вискочило повалене  дерево, втикане сухими гілками – якраз на рівні моїх колін.

Помітила перешкоду пізно, коли вже неможливо було зупинитися. Спіткнулася, за інерцією перелетіла через стовбур, обідравши плече об шорстку кору. 

Чиясь рука спіймала мене за комір  куртки якраз біля землі, куди я  мало не тицьнулася носом. 

Потім мене не дуже ввічливо, навіть грубо  стряснули, поставили на ноги.

Я насилу перевела дух.

– Ти якого дідька тут? І хто ти така? – рявкнув чи не у саме вухо чоловічий голос.

Я зважилася підняти очі.

Чоловік стоїть просто переді мною, тримаючи в руці смолоскип. Вогонь миготить, поширюючи навколо біле, з  зеленуватими відблисками світло.

Чоловік величезного зросту, голий по пояс. А що там нижче –  вдивлятися не стала. Ремінь  шкіряний, штани якісь…

Обстрижений так коротко, що не зрозуміти якого кольору волосся.  Очі чорні, погляд пронизливий і злий.