Розділ 1

Кінець навчального року може стати  провальним   не  тільки для  учнів.

Часом  страждають і самі вчителі.

Ось я вже півтора року  працюю в магічній школі “Чарол”, де осягають таємниці чаклунства підлітки від тринадцяти до вісімнадцяти років.

Робота тимчасова, і це означає – мене в будь-який момент можуть звільнити без пояснення причини. Тому я дуже намагаюся бути корисною, просто незамінною.

Але цього квітневого дня все не задалося з самого ранку.

По-перше, вибухнула кавоварка. Звісно, з'ясовувати причину такої неналежної поведінки побутового приладу і відтирати  кавові плями зі стін і стелі, часу не залишалося.

По-друге, заглохла машина. 

По-третє, всі номери таксі виявилися зайнятими – що було цілковитою містикою. 

І, щоб не запізнитися, довелося переміщатися.

Перемістилася одразу в учительську. 

Переміщатися, зазвичай,  можна лише  у винятковому випадку – суворе правило відьом і чаклунів.

Ніхто не здивувався, зрозуміло, тільки завуч – заслужений стихійний маг Мікланій суворо похитав  лисою головою. 

– Винятковий випадок... – пробурмотіла я, намагаючись вислизнути з-під пронизливо-лагідного натиску білястих очей.

Усе одно доведеться писати пояснювальну записку.

Завучу нашому, якщо чесно, давно на пенсію пора. Але Мікланій уперто сидить на своєму місці. Чому б і ні!  Пристойні гроші, почесна посада.

Якийсь анонім навіть до місцевої чаклунської ради скаргу накатав: мовляв, чи не час шановному стихійникові відійти на спокій, поступившись дорогою молодим і талановитим?  

Чаклунська рада скаргу розглянула і залишила його на місці завуча ще на три роки –  врахувала минулі заслуги. 

Мікланій аноніма зрозуміло,  швидко відшукав,  але із роботи не звільнив. Тільки бесіду провів.  Дружню і  повчальну.

– Я тобі розклад поміняв, – прокашляв Мікланій, – Проведеш урок зіллєваріння в Класі Другої Стихії.

– Але в мене... – я розсіяно  поправила зачіску, бо після переміщень волосся завжди дибки стоїть. – У мене на наступному уроці – створення лабіринтів. Це складна тема. Вимагає ретельної підготовки. Потрібно розкласти  усі інгредієнти... 

– Уляна  у лікарняній відпустці. І, крім як тобою, замінити її ніким. Тож, золотко, давай-но, крутись!

Золотко –  звичне звернення Мікланія до жінок, незалежно від їхнього віку та соціального статус.  – А що сталося? 

Ще вчора ми з Уляною начебто в кав’ярні  сиділи, обговорювали плани на відпустку, а сьогодні, ось –  не вийшла на роботу. 

Але завуч уже відвернувся і почав клацати мишкою комп'ютера.

Утім, чому дивуватися!  Відьми теж хворіють.  Робота з дітьми підліткового віку дуже нервова. 

Уляну я вже кілька разів заміщала, тож не чекала жодного підступу.

Урок доволі складний:  приготування зілля, що відкриває портали.  Багато трав, які  слід додавати у певній послідовності, інакше – нічого  не вийде, крім вибуху.

Учні спочатку поводилися неспокійно. 

Звісно, до галасу та безцільного ходіння класом туди-сюди,  я  вже звикла. 

Але сьогодні учні якось особливо розпустувалися, хоча тема уроку вимагала повного і глибокого зосередження.

– Вчителько Вірелла, а що буде, якщо замість чорної блекоти додати порошок болотної поганки?  – завзято запитав Кір – рудоволосий бешкетник, який завжди підбурював інших до всяких непотрібних витівок.

– У тебе мізки вилізуть із вух! –  пожартувала його сусідка по парті, красуня блондинка на ім'я Лея.

– Нічого гарного, –  машинально відповіла я, намагаючись встежити одразу за всіма.

Звідусіль виходили цівки сизого диму. Це означало, що зілля вариться  правильно. Якщо чувся хлопок і йшов чорний дим –  отже, зілля не вдалося.

І раптом... Пролунав гучний відчайдушний писк, і кабінетом заметушився величезний кажан.

Цього ще бракувало! Звідки  тут  взявся кажан? Я ковзнула ошелешеним поглядом по притихлих учнях.

– Вибачте, вчителько, – Кір сховав руки за спину і винувато скинув на мене очі, – я не хотів, думав...

– Чого ти не хотів?

І тільки тут я помітила, що Леї поруч із ним немає.

– Що ти накоїв? Що там у тебе за спиною? 

Мені здавалося – я розмовляю звичайним голосом, а насправді – зірвалася на крик, чого раніше не траплялося. 

Але розумом  вже  і сама зрозуміла, що саме сталося.

Кір винувато посміхнувся і показав мені флакон.

– Я не хотів... Я просто додав у зілля порошок болотяної поганки і хлюпнув ним у Лею, – він вказав пальцем на кажана, який забився в кут між   шафою  і стіною.

– Вікно!  – перелякано закричала я, – Закрийте вікно!

Учні дружно, відштовхуючи один одного, кинулися зачиняти.

Але було пізно. Лея-кажан немов навмисне чекала цього моменту.

Вона шалено заметушилася під стелею, потім  кинулася до напів відкритого вікна, і з тужливим писком вилетіла на вулицю.

У п'ятнадцять років учні ще не володіють усіма, наданими їм від природи магічними можливостями.