Розділ 16

Я знехотя сповзла з його зручної спини і поїжилася. 

Сирість безцеремонно забиралася під одяг, мацаючи тіло своїми липкими пальцями,  і від цього по шкірі  пробігав неприємний, болісний озноб.

Вгорі було значно тепліше.

–  Більше нічого не потрібно? – запитав Зоам.

Я озирнулася на всі боки. Розгублено і здивовано. Нічого, схожого на житло поблизу не  знайшлося.

–  І куди мені тепер іти?

–  А сама не  здатна зрозуміти?

Я відчула, що  заливаюся жарким рум'янцем. Добре, що сутінки –   тому  не видно мого сорому.

–  Як же ти взагалі зуміла сюди потрапити? – іронічно поцікавився Зоам.

– Я вмію створювати портали, проте погано орієнтуюся в чужих світах, –  відповіла твердим голосом.

Але в горлі гидко так запершило.  

Звісно, завжди можна списати свої невдачі на молодість. 

Молода відьма, тим паче напівкровка, за визначенням, не буває досвідченою.  Навіть якщо вона є вчителькою  в школі. Вона завжди робить помилки. Тому що чудово розбирається в теорії, а ось практики у неї, як правило, не достатньо...

Але пояснювати все це пегасу, мабуть, не має сенсу. 

– Добре, – кивнув Зоам, –    Потрібне тобі місце розташоване між проліском і ось тим синім лісом.  Саме звідти йде енергія.

У принципі, просити в Зоама більшого я вже не сміла. Він і так мені допоміг –  довіку не розрахуюся...

– Дякую. Без тебе, навіть не знаю, як би впоралася... 

Про зворотну дорогу поки що не думала. Головне – добути Радослава,  там видно буде.

–  А перо? – запитала я, згадавши про щось, – Повернути його тобі?

– Ні. Твої предки отримали це перо на знак вдячності. Без прив'язки до конкретної особи. 

– Тобто, – запитала я, ретельно добираючи слова, – я можу скористатися ним ще раз?

–  Так. Але не витрачай магію на дрібниці...

Хотіла ще уточнити, коли саме Зоам збирається отримати свою нагороду, але той ударив копитом об землю і зотлів у вихорі полум'я, що здійнялося тієї ж миті.

Я кілька разів підстрибнула на місці, щоб зігрітися і потерла долонями плечі.

Потім бадьоро рушила вперед, вигадуючи на ходу аргументи, якими переконуватиму Радослава.

Запропонувати я йому нічого не можу –  немає в мене нічого.  Я вже й так винна, і гадки не маю, коли і як доведеться розплачуватися за послугу.  

Повітря навколо солодко пахло і чарівно іскрилося. 

Я на мить зупинилася, щоб повною мірою насолодитися тишею і красою цього дивовижного місця.

Так, світ Місячного Кола неймовірно гарний, але мабуть жити тут і справді було б досить  нудно. До світла і запаху швидко звикаєш, а потім? Жодних розваг!

А я, дарма, що не надто товариська, часом люблю відірватися на повну: потанцювати в нічному клубі,  полетіти  на острови десь на екваторі... 

У переліску я насторожилася. Інстинктивно. Напевно, почуття небезпеки у живих істот –  вроджене, а відьми і без того мають потужну інтуїцію.

Трава під ногами тихо шаруділа. Чи радше, шепотіла. І, якщо прислухатися, то цілком можна було розрізнити слова.   Абсолютно незв'язні, схожі на слова деяких, дуже давніх заклинань.

Я ступала обережно, майже навшпиньках. 

Розсипи блідих вогнів спалахували то там, то тут. Мені стало цікаво і я підійшла, щоб краще розгледіти. Це були нічні квіти – крихітні, приховані в густій траві суцвіття. 

Вони видавали слабкий,  але  важкий  запах, від якого в мене негайно застукало, занило у скронях.

Я випросталася і хотіла відступити, але з жахом зрозуміла, що не можу зробити ні кроку. Ні в який бік.

Спершу я почала бездумно, інстинктивно метатися, намагаючись вирватися з незрозумілої пастки. Розум  і серце скував первісний якийсь жах.  

– Не потрібно так смикатися, Ело! Ці чари недовго триватимуть. Рівно стільки, скільки потрібно мені....

Не можу сказати, що сильно здивувалася, почувши голос Кайла.

Зрозуміло, у нього був свій спосіб пересування, можливо, навіть швидший, ніж у мене,

Я стиснула щелепи.

– Як же ти гарнюня! –  мрійливо промовив Кайл, розглядаючи мене відверто-спопеляючим  поглядом, –  Ця лють... Вона тобі так личить!

– Вигадай  що-небудь більш оригінальне! –  сказала я, вкладаючи у свій голос якомога більше презирства й відрази. –  Думаєш, розв'язав війну і  не отримаєш зворотного удару?

– Чи не від  тебе? –  Кайл всміхнувся не менш зневажливо.

Як же мені  закортіло  вдарити его чимось важким по голові!

Звісно, Кайл  знав усі мої  промахи, усі мої слабкості і не вважав мене небезпечною суперницею.  

– Не хочеш розповісти мені,  кицю, як  ти позбулася чар лісового духа і так швидко опинилася в потрібному місці? –  запитав Кайл.

–  Та втопися ти  вже у тролячій багнюці! –    крикнула  я, обережно намагаючись поворушити то правою ногою, то лівою.