Розділ 14

Звісно, рано чи пізно дядько дізнається, що сталося.  

Але  до того часу, як він мене врятує,  Кайл відбере  всі плюшки, перетягне на себе всі ковдри, і мені доведеться попрощатися зі своєю мрією. До того ж це – ганьба, яка ще довго буде мене переслідувати...

Після такого жодна школа не захоче мати в себе вчительку-невдаху, котра ось так легко піддалася на простенькі, загалом-то, чари іншосвітнього духу і не зуміла вибратися з пастки самостійно.

Хіба така зможе навчити дітей чогось корисного?

Так, невеселе майбутнє  на мене чекає…

Але я ж відьма, гоблін його  заберай! 

Я, поринувши у сумні роздуми, машинально почала постукувати прутиком по  своєму червику.

Зілля  зараз нічим мені не допоможуть. Зеркальце, гребінь –  теж.

Я подивилася на небо.  

Той місяць, що знаходився над деревами, почав повільно валитися вниз. Скільки часу вже минуло після того, як я застрягла на цій заячій галявині?

А перо?  Дядько обмовився, що воно годиться не тільки, щоб дорогу вказувати.

Я дістала перо з кишені й уважно його оглянула. Якщо розберуся, кому воно належить... Перо зберігає енергію і силу того, у кого  було взято...

Як же незручно діяти однією рукою! Та  проклятий прутик ніяк не хотів відлипати від долоні, ще й рухи мої намагався скувати... 

Ось доберуся тільки  до того хлопчиська! 

Але  я відразу откинула ті думки і важко зітхнула.  Ні, духам  краще не  погрожувати, вони поводяться  згідно з правилами і традиціями свого світу.

Треба  спрямувати всі свої емоції на пір’ячко. Золоте  пір’ячко  з чорною облямівкою... 

Я заплющила очі, намагаючись відчути цілісність і жорсткість  опахала. 

Слабкий, ніби електричний розряд вдарив у мою долоню, і тут мене осяяло.

А чому, власне, я вирішила, що перо належить птахові? 

Серце гулко, квапливо забилося. 

Невже я справді ні на що не здатна? 

Золоте перо з чорною облямівкою... Пам'ять  моя тремтіла наче в'язкий безпросвітний вир, з глибини якого  раптом  почали підніматися   мутні, розпливчасті образи.  

Такого кольору крила мають пегаси з роду Золотошорстих. Я ніколи  з ними не зустрічалася, але читала багато легенд про них. Це – найдавніший рід пегасів.

Ось чому дядько мені його дав!  Він вирішив підстрахувати мене не словами, а ділом!

Пегаси –  створіння розумні й сильні і, на відміну від єдинорогів, більш поступливі і привітні.

Боячись втратити  останню надію, я  стиснула перо в долоні і пошепки почала вимовляти слова заклику.

Заклик спрацює лише в того, хто володіє мовою чарівних коней. Але для цього потрібно мати перо з крила пегаса або три волосини з гриви єдинорога.

А якщо інший вивчить той заклик  і прочитає – не станеться нічого.  Якимось чуттям коні розуміють, хто саме їх закликає.  Але там теж дуже багато нюансів...

Слова заклику я вимовляла вперше.   Звісно, в дитинстві я часто спілкувалася з  пегасами. Мої прийомні батьки-чаклуни мали стайню  і там було  двоє  чарівних коней – пегас і єдиноріг.  

Але я жодного разу не вдавалася до їхньої допомоги.

А  ось тепер довелося...

Легенди  розповідали, що дуже давно наша сім'я мала свого родового помічника, але потім традиція змінилася, і пегаси перестали бути постійними супутниками, а з'являлися тільки тоді, коли в них  потребували.

Останні слово заклику... Стало так тихо, що я чула стукіт власного серця. Навіть зайці перестали жувати траву і завмерли, піднявшись на задніх лапах.

Появу пегаса я уявляла собі так: шум крил, вітер, потім із неба спуститься величне, сліпуче-біле створіння, з лебединою шиєю й очима, які  палають вогнем.

Прочекала, напевно, кілька хвилин, але  нічого не сталося.

Невже я настільки дурна, що навіть заклинання прочитати не можу?  Почуття власної нікчемності заліпило мені  такого ляпаса, що  очі наповнилися гіркими сльозами.

Я міцно  зімкнула повіки – не хотіла, щоб зайці бачили мій відчай.

–  І що тобі потрібно?

Миттю  розплющила очі.

Переді мною стоїть пегас: невеликого зросту конячка, попелястої масті, без крил, більше схожа на  якогось коника-горбунка, тільки без горба, а з нормальною спиною.  Хвіст і грива справді  такі білі, що аж   блищать.

Очі великі, прозоро-лілові і в них, немов у дзеркалі, я бачу відображення свого переляканого обличчя.

– Допомога...

Пегас кивнув головою.

–  Що саме?

–  Як тебе звати?

Завжди слід питати ім'я, перед тим, як звертатися з проханням.

–  Моє ім'я   Зоам.

– Так от, Зоаме... Я потрапила в пастку лісового духа. Ти можеш із цим що-небудь зробити?

Пегас скосив одне насмсішкувате  око на прутик у моїй руці.

Я жалюгідно посміхнулася.  Перед пегасом нема чого прикидатися. Вони, як і єдинороги, здатні, як то кажуть, дивитися просто в душу і бачити навіть те, чого ти й сама про себе не знаєш...