Розділ 13

Незнайомий світ  –  завжди дуже цікаво. І  поводитися в такому світі слід дуже  обережно.  

Прописна істина, але  не кожен розуміє... Звісно, в путівнику цей світ зазначений як цілком  безпечний. Путівник просто не в змозі передбачити всього того, що називають форс-мажорними обставинами. 

Особливо, якщо світ настільки  порожній і мало вивчений. 

Це, як вирушити на екскурсію в дику сельву річки Амазонки.  З гідом, уторованими туристичними маршрутами – безпечно, а от наодинці, та ще й не знаючи місцевості...  

Навіть володіння магією не завжди допомагає.

Та  не дарма я набрала із собою зілля. І дзеркальце – ним можна відбити удар. А гребінцем можно  прочистити собі шлях.   Або іншому перегородити дорогу.

Ось так і виходить, що чарівним предметом я довіряю набагато більше, ніж власній магичній силі! 

Поки що все йде добре. Ліс – густий, але спокійний, без жодних шерехів і таємничих звуків. Стежка  вузенька, надійна.   

Навкруги –  бризки холодного, мертвотного  сяйва, але до нього можна звикнути. 

Повітря прохолодне, приємне.  

І пір'їнка рухається впевнено – усе вперед і вперед, без затримань.  

Знайти б цього Радослава  вже сьогодні, по-швидкому з ним домовитися й одразу назад –  школу відкривати.  Бо аж пече, як кортить зайнятися справами.

Дядько обіцяв допомогти з облаштуванням. 

Так, а що це там за деревами?

Я зупинилася і   почала пильно вдивлятися.

Попереду, на галявині ворушилися якісь темні тіні. Щось там відбувалося.

На мить  розгубилася, не знаючи, що робити, потім повільно пішла прямо до них. 

Пір'їнка затремтіла, захиталася в повітрі, вказуючи мені, що я хочу звернути з наміченого маршруту. Довелося заховати її  в кишеню.

Бігати від мешканців світу – марно, а до того ж –  дуже неввічливо. 

Я – гостя, вони господарі,  тому необхідно  підійти і привітатися. Це –  непорушна традиція.

На галявині хлопчик років дванадцяти пас зайців.  Високий, худий хлопчисько зі світлим волоссям і блідим обличчям. 

Одягнений в шорти і майку, поверх якої накинутий короткий плащ,  він стояв, спершись на стовбур дерева і легенько постукував тонким прутиком по своїх голих ногах. 

Хлопчисько,  який  пасе зайців? Дуже символічно. І гадати не треба, щоб зрозуміти, хто він такий.  

Хлопчисько примружив на мене гострі, болотного кольору очі, в яких не було нічого дитячого. Свіже обличчя підлітка, погляд –  мудрого і зрілого чоловіка. 

Зайці теж перестали жувати траву, повернули голови в мій бік і поставили сторчма свої довгі, рожево-сірі вуха.

– Добрий день... вечір... –  ввічливо привіталася я, зупиняючись за два кроки від нього, –  чи ранок...

–  Зовсім  неважливо! – усміхнувся хлопчисько, не спускаючи з мене уважного погляду.

Раніше я  мала справу тільки з духами світу людей, тому трохи забарилася. 

Але вирішила слідувати протоколу і поцікавилася чемно:

– Чи можу я пройти через ваш ліс?

–  Так уже йдеш! –  ліниво відповів хлопчисько.

Люб'язністю  він не вирізнявся. 

Зайці прислухалися до нашої розмови і посміхалися. Ні, скоріше скалилися, показуючи величезні жовті зуби.

Я злякалася, що він зажадає плату за прохід, і вже подумки прощалася з гребенем або дзеркальцем, але хлопчисько відліпився від дерева і  перевальцем наблизився  до мене.

– Бери! – сказав він, простягаючи  вперед свій прутик.

Такий довгий, сухий прутик, на кінці якого стирчить  кілька зелених листків.

Я так здивувалася і розгубилася, що машинально взяла. Подивившись на прутик кілька секунд здивованим поглядом, я запитала спантеличено:

–  Для чого він мені?

–  Щоб зайці не розбіглись! – охоче повідомив хлопчисько.

– Але, яке відношення... Чому?

Хлопчисько закинув голову і зареготав: голосно і злісно.

–  Щасливо залишатися! – сказав він і, обернувшись пугачем, з радісним криком понісся на м'яких крилах у темряву лісу.

Я ошалело дивилася йому вслід. Нав’яча прірва! Це ж треба було так попастися. Як дурна школярка!

У жодному разі не можна зупинятися поруч із втіленим духом!  При зустрічі  серед лісу просто привітайся на ходу і тікай геть, якомога швидше. Інакше займеш його місце.

Зайці піднялися на задні лапи, немов вітаючи свого нового пастуха, вірніше, пастушку.

Я спробувала викинути прутик. Але він прилип до долоні й нічого не можна було з цим вдіяти.  

Хотіла кинутися до лісу, щоб  принаймні втекти,  і  там вже розібратися з клятим прутиком,  і з жахом зрозуміла, що далі галявини навіть ступити  не можу. Вочевидь,  вся справа саме в цьому прутику.

Я понуро сперлася спиною на той самий стовбур дерева, на який спирався хлопчисько.