Розділ 12

Перші двері, потім –  коридор. Другі двері.  За ними –  бруснична стежка. Я вже й раніше тут бувала. 

За брусничною стежкою –  огризок зимового лісу, в якому розходиться багато шляхів.

Мій  же шлях пролягає  кучугурами  до величезного бука, потім – праворуч, прямо в засніжені кущі ожини. 

У лісі дуже холодно, але це якби в нього потрапила звичайна людина. 

Я, що зависла десь посередині між сутністю людини і відьми, відчула легкий, але доволі неприємний озноб і навіть пошкодувала, що не одягла шапочку –  мороз  немилосердно хапав за  вуха.

В лісі я пробула хвилин десять, не більше.  Портал відривається сам,  якщо цього хтось потребує, треба лише знати  де саме знаходиться потрібне місце.

Пройшовши крізь печеру, просочену гострим запахом отруйних мохів, я опинилася на краю обриву.

Звідси вже можна потрапити  просто  у світ Місячного Кола.

На обриві затрималася, із задоволенням озирнулася на всі боки.

Дивина та й годі! Я здатна відкривати портали  в потойбічні  світи, але жодного разу не скористалася цим, щоб подорожувати між реальностями.   Для цього навіть дозвіл брати не потрібно.

А я з головою в роботі, і ні на що інше часу вже не залишається!

І тепер я  із задоволенням оглядала гірські піки, вершини яких закривали густі, фіолетово-жовті хмари. 

Незвичайний світ, населений дивовижними істотами, схожими на доісторичних динозаврів. Та на відміну від динозаврів, вони  зовсім безпечні і ручні.

Цей світ наче  заповідник – сюди можна переміститися, щоб насолодитися всією красою  первобутньої  природи.

Саме для цього я  брала ласощі – пакетик родзинок, на той випадок, якщо зустріну когось із його мешканців. 

Дядько Людвіг колись приводив мене сюди...

Постояла трохи, прислухаючись. Нічого. 

Трохи засмутилася, що частування так і залишиться в кишені, але довше чекати не мало сенсу.

Я виплеснула  перед собою  зілля, яке  відкриває портали.

Прозора рідина миттєво пропалила дірку в повітрі так само, як іскра пропалює аркуш паперу, залишаючи тліючі краї. 

Помилувавшись трохи  цим зачаровуючим видом, я стрибнула в портал.

Бічним зором помітила як осторонь щось промайнуло, але розгледіти не встигла – темрява зімкнулася за моєю спиною.

Мені дуже  подобаються такі  портали.  Вони створюють густу теплу хвилю, яка підхоплює тіло і м'яко несе,  наче  на водних гірках:  вгору, вниз, знову вгору... Дух захоплює від такого переміщення...

Шкода, триватиме воно недовго.

Хвиля порталу виплеснула мене на сушу і відхлинула.

Я приблизно уявляла місце, де мала опинитися, і дуже здивувалася, коли  побачила себе, як і раніше, на краю обриву. Ось тільки той самий це обрив чи інший, неможливо було зрозуміти.

Але як так вийшло?  Я ж явно відчувала рух порталу...

І тут повітря над безоднею почало згущуватися, і за кілька секунд просто біля моїх ніг опинився край висячого мосту.  Його огортав легкий туман – напевно, для більшої таємничості. 

Ага! Може, тепер діє новий спосіб переміщення, і дядько просто про це не знав? 

Але чому така допотопна конструкція?

Куди поділися сучасні технології? 

Утім, вибирати нема з чого. Або повернути назад, або міст...

Я зітхнула і рішуче ступила на хитку вузьку поверхню.

З туману вискочила маленька кремезна фігура – зростом мені по груди, напевно.

Троль! Ну звісно! І як я забула..  Якщо є міст, то буде і троль. Тролі завжди вимагають плату за прохід.

Тролі й так красою не вражають, а цей і зовсім надзвичайно потворний. Шкіра сіро-зелена, обличчя в бородавках, волосся руде, стирчить клаптями. У величезних вухах з десяток золотих кілець.  

Одягнений, щоправда, з голочки, немов  вистрибнув просто  із найкращого модельного будинку: костюмчик-трійка, сорочка біла, черевики лакові  блищать.

Я ввічливо  посміхнулася й поцікавилася:

–  Тимчасовий перехід?

– Так! – проричав троль, – Основний поки що не працює... 

– З якої причини?

– Хтозна! Мені про це не повідомили,  – і троль простягнув до мене свою маленьку волохату лапку.

Я спохмурніла.

– Я й гадки не мала, що повернули старий портал. І не знаю, яка   плата…

–  Три монети.

Згадала, що в мене в кишені завалявся якийсь дріб'язок.

–  Євро годиться? Якраз три.  По одній монетці.

Троль спіймав гроші у долоню і миттєво стиснув  коротенькі пальці.

– Думаєш, легко налагодити роботу порталу? – заговорив він, продовжуючи загороджувати вхід, – Цим шляхом  уже двісті п’ятдесят  років ніхто не користувався. Знаєш, скільки магії я витратив, щоб відновити всі міжвідомчі комунікації?

Факт! Маленький зелений нахаба  виклянчував  ще якийсь подарунок.

– Я ж тобі заплатила! У мене залишилися тільки зілля й особисті речі. Особисті речі в плату не входять.