Розділ 11

Світ Місячного Кола розташований хтозна-де  –  чи не на  самому краю нашого реального всесвіту.

Там чотири місяці сходять по чотирьох сторонах неба, утворюючи коло –  звідси й назва.  

Коли вони світять усі разом, то їхнє світло, простягаючись небом,  зливається  у золотисто-синє,  замкнуте кільце.  Кажуть, це видовище має надзвичайно красивий і величний вигляд.

У світі Місячного Кола немає ні дня, ні ночі –  лише вічні сутінки.  Їхня наповненість якраз і залежить від того, скільки місяців одночасно світять. Якщо всі одразу –  то доволі світло. Майже як у нас в день.

Там багато лісів, річок і боліт,  але немає звичних  очам полів і луків, а замість них –  кам'янисті рівнини з печерами та урвищами. 

Світ доволі складний і навіть небезпечний.  Спокійно жити  в ньому можна, тільки володіючи сильною магією. 

Зазвичай там залишаються ті, кому набридли метушня і галас більш жвавих світів. Там життя тихе й розмірене, а час тече дуже  повільно. 

Тому там ніхто не хоче знати, скільки йому років і не відзначає дні народження.

Світ величезний, але жителів у ньому мало. Мешкають вони відокремлено, кожен  на своєму місці. 

Там немає міст, немає навіть невеликих поселень... Зате для магії там цілковите роздолля – жодних заборон.

Усе це написано в путівнику по світах.  Інформації небагато, але достатньо, щоб впасти в похмурість.

Я не дуже люблю сутінки. 

Цей перехід між ніччю і днем завжди діє на мене незрозумілим чином.  Тривога, дивні думки, незрозумілі видіння. І туга... Така, що вити хочеться.  

Але це тільки, коли   я опиняюся з сутінками віч-на-віч. Зазвичай, я їх уникаю. Електричне світло або  свічки дуже добре допомагають.

Звідки вона береться, та туга? Уяви не маю. Але відчуваю її з самого дитинства…

Наступний етап: скласти приблизний портрет чаклуна, якого мені потрібно вмовити.

Отже, Радослав. Дядько й сам знав про нього небагато, але те, що знав –  тим поділився.

Радославу  приблизно років тридцять п'ять.  Приблизно, ба напевне ніхто не знає. 

Він замкнутий, похмурий і характер у нього важкий. Нічого дивного! Саме такі маги й ідуть у світ Місячного Кола –  віддають перевагу повній ізоляції.

Ходили, начебто, чутки про нерозділене кохання, зраду  чи  помсту, але достеменно ніхто нічого не знає... А до всіляких  пліток магічний світ не менш охочий, ніж людський.

Отже, завдання номер один –  знайти Радослава. Де він живе –  теж не зовсім відомо. У якомусь лісі. Але лісів там багато...

Завдання номер два – умовити його тимчасово повернутися в нашу реальність. 

А для цього йому потрібно щось пообіцяти, спокусити чимось таким, чого у світі Місячного кола бути не може.

Іноді маги-відлюдники потребують інгредієнтів, які є тільки на землі людей. Але  по закону –  вони не можуть дістати їх самі.  Не можуть  ось так просто прийти  у реальний світ  і взяти те, що їм потрібно. Хтось інший має їм це дати.

Тільки  не факт, що Радославу необхідно щось таке... Але чому б не спробувати?

І тоді  виникає  ще одне питання.  Чи дозволять йому повернутися, нехай і на деякий час, у нашу реальність? 

Дядько Людвіг упевнений, що дозволять, бо   Радослав народився тут.

Звісно, вся ця  затія  досить складна.  

І ось я знову розмірковую: а чи потрібен мені такий головний біль? 

Дядько впевнений, що  потрібен. Інакше, замість успіху на мене чекає велика й брудна калюжа. Тоді краще зовсім не починати. 

Я вперто труснула головою. І раптом  мені із такою непереборною силою захотілося стати хазяйкою  магічної школи, хоч караул кричи! 

До того ж дядько на моєму боці. 

Отже, вирішено! Вирушаю у світ Місячного Кола на пошуки цього великого мага-відлюдника, а там вже  як буде!

Я ще раз пробіглася по будинку, прикидаючи, де краще розмістити класи, лабораторії, їдальню...

Зрозуміло, доведеться робити грандіозну перестановку.  

Я подивилася на годинник. 

Що ближче вечір, то більше сумнівів.  

Я завжди жила відносно спокійно,  уникала усіляких  пригод, які могли б порушити цей спокій…

Мене вважали сміливою, нахабною, впертою, і тільки дядько знав:  все це напускне. Мені соромно було показати  себе  справжню –  доволі боязку дівчину, котра прагне стати більш впевненою.

Можливо, Кайл про це підсвідомо здогадувався, тому й хотів  мене опікати… 

Перед труднощами я   ставала безсилою.  Ні, в перший момент, звісно,   пирхала і гордо розправляла плечі, але після...

Ось і тепер. У світі Місячного Кола  дядька Людвига не буде,  надія  лише на власні знання та досвід, на власну хоробрість.   

Звісно, подорож не смертельна. Але поразка жахала мене до непритомності.  Вона б означала, що я – пусте місьце и без дядьки ні на що не здатна. 

–  Вірелло!

Голос луною прокотився по всьому будинку. Я побігла в камінну.  Якщо дядько  кличе –  отже, щось важливе.

Людвиг  стояв біля якогось дерева з синюватою корою і білим листям. Дзеркало він тримав у руці.